Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Із вірша Ліни Костенко «Спини мене отямся і отям».

Паситесь, мирные народы!

Вас не разбудит чести клич.

К чему стадам дары свободы?

Их должно резать или стричь.

Наследство их из рода в роды

Ярмо с гремушками да бич.

Олександр Сергійович Пушкін — поет, драматург, прозаїк

Давид насилу вибрався з-під трупа, що лежав на ньому. З його одягу сочилася кров. У роті пересохло. В кутку на сходовій клітці, завалившись на бік, лежав Максим. Давид переліз через тіла, опустився перед другом на коліна.

— Максиме, — покликав він, заглядаючи в широко розплющені каламутні очі.

Давид роззирнувся. На сходинках вище сиділа дівчина — Луїза, яку він, на свій сором, не помічав до цього трагічного зіткнення. Вона боролася з тетрасüb’єктами на межі людських можливостей. Давид ще не знав, що саме Луїза врятувала його влучним пострілом у дебелого тетрапода.

— Лу, Луїза, — він кинувся до дівчини.

Вона встала, витерла сльози зі щік і твердим голосом запитала:

— Ти як? Перевірили рану.

— Жити буду, — спробував усміхнутися Давид.

Очікуючи нападу, вони непевно рушили вгору до ядра. Давид ішов першим. До них долинув закадровий голос, що лунав зі спікерів üСкріна.

— Обережно, — прошепотів Давид, стримуючи Луїзу. — Тетраподи…

Дівчина завмерла. Перед üСкріном сиділи три голих тіла. Занадто зайняті переглядом програми, вони навіть не відреагували на людей. Луїза першою наважилася рушити. Вона обережно пройшла повз телеглядачів. Давид пішов за нею. Двері в ядро були прочиненими. Через щілину нічого не видно — непроглядна темрява. Давид з Луїзою відчинили двері навстіж. За погаслими колонами вони помітили чоловічу фігуру.

— Це Вінсент, — зраділа Луїза. — А Джаззі? — губи дівчини затремтіли, коли вона побачила безтямну співачку на руках у робота.

— На жаль, — почувся сумний голос робогуманоїда, — я знайшов її на підлозі. Вже бездиханною.

— Вінсенте, — підійшовши, Давид поклав руку на його плече. — Мені так шкода, друже. — Сльози покотилися з очей.

— Мені теж, — робот опустив голову. — І Вінсента… Луїза і Давид перезирнулися.

— Це я, Дамблдор, — несміливо мовив робогуманоїд. — Вінсент встиг запустити програму, але захистити себе з Джаззі не зміг. Ми не припускали, що ядро… — Дамблдор запнувся, подивившись на Джаззі. — Корпус Вінсента був підключений до серцевини. І я вирішив…

— Я радий… — перебив його Давид. — Я радий, що ти теж вижив, Дамбле, — він витер сльози рукавом. — Ходімо з цього гадючника.

— Зачекайте, — повернувшись до саркофага, Луїза запитала. — Хто там?

— Великий Вождь, — відповів Дамблдор.

Схопивши автомат, Давид випустив кілька черг у саркофаг. Резервуар лопнув, заливаючи все навколо смердючою, гнилою рідиною. Тіло в костюмі плюхнулося на підлогу. Давид штовхнув тулуб ногою.

— Ну і морда — хоч пацюків бий, — скривилася Луїза в презирливій гримасі.

— Що за…?! — присівши навпочіпки, Давид торкнувся до мокрої шкіри. — Це пластмаса. Лялька, — він не стримав нервовий сміх, — порожня лялька, — Давид постукав по лобі, пролунав характерний порожнистий звук.

У ньÜзрумі лабораторії п’яний як чіп Микола Содрогалов сидів в інтерактивному кріслі. В руках склянка з віскі, в роті сигара. Вчений вибухнув добірним матом, коли сфера вимкнулася. Вперше за час існування Üмперії всі üСкріни країни згасли. Одним махом випивши алкоголь, хитаючись, Содрогалов побрів до бару.

— Таку країну розвалили, суки, — плювався Содрогалов. — Ідеальну систему… унасіонські бляді та їхні прихвосні… — бурчав собі під ніс.

Він налив горілки, взяв ложку чорної ікри, видихнув і… впустив закуску, а за нею і склянку.

— Таточку, — в лабораторію впливла Міда і ще сім машин правосуддя.

— Ні! — закричав Содрогалов не своїм голосом. — Хто дозволив? Що це таке? Повертайтеся до камер! — командно заверещав учений.

Äфродіти не зрушили з місця. Вони дивилися на батька ясними, прекрасними очима.

— Хто дозволив, я питаю? — мало не захлинався власною слиною Микола Содрогалов. — Звідки очі? Що за модифікації? Я не давав вказівок. Знищу, всіх знищу в ім’я Великого Вождя! Сволоти… — з його рота потекла піна.

— Öсобино, — мовила машина правосуддя, — тебе звинувачують у патологічному прагненні нашкодити людству, — без емоцій, рівно проказала Міда.

— І своїм донькам, — додала Äфродіта, що парила поруч. — Тебе звинувачують у безсердечності та жорстокості, в порушенні прав людини, в аморальних експериментах…

— Не розумію, як ви можете? — Вченого нудило, рясне слиновиділення заважало говорити. — Я все життя віддав Üмперії! Я, я, я… — Його вирвало. — Я буду скаржитися особисто Великому Вождю. Ви пошкодуєте, überсильно пошкодуєте! Ми ж перемогли… і ми можемо повторити… — репетував Содрогалов. — Поклонятися! Негайно… Боятися… Виконувати! — вигукував учений між блювотними позивами.

— Öсобина вимовила тридцять чотири слова і справила неконтрольоване сечовипускання, — залізно продзвеніла машина правосуддя з волоссям фіолетового відтінку.

— Ви належите мені! Я ваш творець, — заволав Содрогалов. — Поважайте хоча б те, що я дав вам життя… — його голос душила піна. — Де по… вага? Де лю… бов…

— Ми любимо тебе, творцю!

— Доведіть… — учений відчайдушно кинувся назустріч Äфродітам.

Долоня Міди трансформувалася в розпечене серце. Посипалися помаранчеві іскри. Содрогалов від жаху судомно хапав повітря. Блискавичним ударом серце Äфродіти наскрізь пропекло груди вченого. Запахло смаженим м’ясом.

— Правосуддя Üмперії відбулося. Справедливість затріумфувала. Баланс відновлено, — холодно промовила Äфродіта з найменшими очима.

Уже наступного дня в столицю Üмперії прибули миротворці ООННТ. Потім їхні літаки приземлилися у всіх великих містах країни.

Троє сердечників, що вижили, сиділи на кухні