read-books.club » Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

135
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 101 102 103 ... 110
Перейти на сторінку:
пляшкою «Старопрамену». Після їжі його розморило, стало хилити в сон. Однак лягти він собі не дозволив – сполоснув обличчя холодною водою, замкнув двері, вийшов на вулицю, впіймав приватника на деренчливій «деу» і звелів якнайкоротшою дорогою гнати на вокзал.

Водій, молодий хлопчик із млосними караїмськими очима, плівся нестерпно довго. Від напруги у Валентина смоктало в животі й пітніли долоні, він раз у раз машинально витирав їх об чохол сидіння. На спроби хлопця втягти його в розмову кивав невлад і відмовчувався. Нарешті з’явилася Привокзальна площа. Таксист загальмував біля бічного входу в будівлю. Валентин почекав, доки машина від’їде, і тільки тоді глянув на дисплей телефона.

До відходу нуль-шістдесятого харківського залишалося двадцять хвилин. Вона могла вже сидіти у вагоні, або тинятися вокзалом, або взагалі не мати найменшого стосунку до цього потяга. Номер платформи він пам’ятав, але про всяк випадок глянув на табло, щоб не помилитись і не змарнувати час. Про те, що на платформі його може впізнати хтось із поїзної обслуги, Валентин не турбувався – на цьому напрямку працювали бригади, з якими він давно не перетинався, тож ризик був мінімальний. Тому й рушив прямо туди, де стояв під посадкою шістдесятий.

І побачив її майже відразу.

На жінці був той-таки одяг, що і вдень: джинси, футболка, світла легка вітрівка; у лівій руці вона тримала дорожню шкіряну сумку, практично порожню. Неквапливо йшла вздовж шостого вагона, спиною до нього, поглядаючи на метушливих пасажирів, що скупчилися перед дверима тамбура. Хода в неї була та сама – наче вона весь час стримує себе, щоб не побігти. Провідниця, незнайома вгодована блондинка, поволі перевіряла квитки, запускаючи пасажирів по одному.

Наздогнавши Августу, він міцно взяв її за лікоть – і вона обернулася, швидко, але без переляку. Він відзначив яскраву синяву її здивованого погляду, ледь припухлі повіки й змарніле обличчя з іще ніжною шкірою. Зараз вона була без своїх темних окулярів.

– Моє шанування, – дещо похмуро пробубонів Валентин. – Ану відійдімо… Ти навіщо мене розвела?

– Як це?

– Телефоную, а твій номер наче поза зоною.

– Що ж тут такого? – здивувалася вона. – Батарея сіла, а зарядку я вдома забула.

– Могла б і попередити, – чомусь зніяковівши, буркнув він, не відриваючи погляду від її рухливих губ.

– Ти ж не обіцяв телефонувати сьогодні. Що, вирішив провести?

– Щось таке.

– Ти, здається, казав, що працюєш на залізниці? І ким же?

– Провідником.

– От уже ніколи б не подумала…

Уздовж вагона, поглядаючи на них, походжав худий мужичок з обвислими вусами, в жовтогарячій футболці. На курному асфальті були звалені баули, смугасті пластикові торби, роздуті пакети. На валізі, поставленій на торець, сиділа жінка похилого віку, туго зав’язана косинкою, тримаючи на руках сонну однорічну дитину.

Августа перевела погляд на повільну провідницю.

– Вагон буде забитий під зав’язку, – сказав Валентин. – Що ти так нервуєшся? Постоїмо трохи, ще встигнеш у задуху.

– Та отож, – кивнула Августа. – А все одно… мені, мабуть, пора. Давай прощатися.

– Зачекай. – Валентин зненацька потягнув її до себе, прошепотів: – Може, все-таки залишишся? Ти ж хочеш! У тебе яке місце?

Вона розгублено скинула очі, відхитнулася, спробувала щось заперечити, але чомусь дістала квиток, закладений у паспорт, який весь час тримала в руці, розгорнула, хотіла назвати цифру, але тут усе заглушив голос вокзального інформатора з динаміка, який висів прямо над ними. Августа машинально простягла квиток Валентинові.

Він мигцем глянув, склав квиток учетверо, порвав і викинув клаптики. Потім нахилився й підхопив її сумку.

Шістдесятий сіпнувся, брязнув зчепкою і поповз. Августа навіть не озирнулася на сині вагони.

Валентин міцно взяв її за руку. Не так просто виявилося пристосуватися до дивної ходи цього чоловіка. Але принаймні жевріла надія – якось наблизитися через нього до Марти. Мікроскопічна, примарна.

І вона не знайшла в собі мужності від неї відмовитися.

15

Закупилися на повну. Глянути збоку – звичайна сімейна пара повертається до хати. Валентин прямо від супермаркету взяв таксі, а коли вивантажилися на Вітрогонній, підхопив Августу під руку й повів до хвіртки.

У будинку стояла могильна тиша, – фіранки на другому поверсі щільно запнуті. «От і чудово, – із задоволенням подумав Смагін. – Свідки нам ні до чого…» Він ще не знав, чим усе обернеться, але зараз був сама привітність: забрав у неї куртку, дбайливо розвісив на плічках у коридорчику і, відчинивши двері, широким жестом запросив жінку в кімнату.

Августа, здавалося, не відчувала жодної ніяковості: з цікавістю роззирнулася, вийняла з сумки, яку він залишив біля вікна, смугастий махровий рушник, перекинула через плече, роззулася й босоніж, тільки запитавши у Валентина, де вимити руки, пішла у ванну. Він покосився, коли вона проходила повз нього: підйом високий, щиколотка вузька, пальці на ногах довгі, нігті без лаку, на лівій, при основі великого пальця, – рожевувата припухлість.

У кухонному закутку вони вдвох швидко приготували вечерю. Валентин почистив і зварив картоплю, вона зробила салат, він вимив помідори, нарізав сир і виклав фрукти на квітчастий керамічний таріль, який знайшовся на полиці. Стіл накрили в кімнаті. Августа сіла обличчям до вікна, поклавши руки на коліна. Її трохи морозило.

– Чого мовчимо? – Валентин засмикнув штори, погасив верхнє світло й увімкнув нічник над диваном. Зламана тінь Августи гойднулася на стіні.

– А ти? Втомився?

– Ні. Що будемо пити? – Смагін потер сухі долоні та опустився на стілець навпроти.

– Ковток вина, – сказала Августа. – А потім чаю… гарячого і якнайбільше. Чомусь весь час сохне горло…

Він відкоркував пляшку червоного мерло і розлив по келихах – вони також були наявні, але довелося довго відмивати.

– За несподівану і, гадаю, щасливу зустріч. – Валентин підняв свій келих. – Просто так нічого не відбувається, і життя іноді розвертається прямо на п’ятачку.

Вона надпила трохи, помовчала й відщипнула виноградину.

– Ти чому не їси? – Він енергійно зажував, підкидаючи з кожним ковтком голову, як ігуана. Августа заворожено стежила за тим, як під тонкою шкірою ходить туди-сюди його гострий борлак.

– Щось апетиту нема. – Августа перевела погляд на порожню тарілку, але все-таки поклала собі половинку остиглої картоплини, помідор, скибку сиру.

І далі хотілося пити. Вона знову потяглася до келиха.

– Моя сестра Олександра навчилася куховарити раніше, ніж ходити. До цього в неї хист. Наш батько купував харчі, але

1 ... 101 102 103 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"