Читати книгу - "Молоко з медом"

class="p1">Батьків день народження завжди був подією. Дивина: його друзі відзначали іменини (тоді ще в нього було кілька приятелів на роботі). А він лише день народження. Постійно повторював, що першого січня народився Новий рік, а він — другого, і що він нічим не гірший. І того дня мати завжди готувала святковий обід. Для тих кількох приятелів, їхніх дружин, і для них самих. Бутерброди, смажені курячі ніжки, салат, краяння якого вимагало купи часу, але без нього ніяк, кілька різновидів оселедця до горілки. Багато горілки, яку пили навіть коли оселедець давно закінчився. Хоча саме тому й вибухали суперечки.

— Королево, принеси нам ще закусок, — гукав він. Так називав її при гостях, лише тоді.

І мати приносила ще й ще. Нашвидку намащені канапки із шинкою, слоїки з огірками…

— Ніби фрици й програли війну, а мають усе, — починав батько, і вони вже знали, що попереду на них чекає довга ніч. — А ми? Жодних відшкодувань за все, що вони нам заподіяли. Усю моя сім’ю…

— Тадеку, Тадеку, та припини-бо, — гукали приятелі, бо мали по зав’язку цих розмов, як і родина. Але він не вгавав. І накручував себе дедалі більше.

Коли вже приятелі собі йшли додому, він накидався на них, на своїх рідних.

— А ви чого? Принишкли, мовчите, немає чого сказати? Не захищаєте мене? Певне, хочете, щоб я здох. Я мав здохнути як мати, батько, як брат і сестра, здохнути як пес…

— Тадзю… — лагідно казала мама.

— Забирайся до дідька, — казав він. — Не хочу бачити ані тебе, ані цієї байстрючки. Це не поверне нікого, нічого не поверне…

А коли мати підходила до нього, щоб обняти, втішити, відштовхував її від себе. Бувало, що та боляче вдарялася об стіну чи шафу.

— Ну, чого? Чого, курва, зириш? Чого ви обидві витріщилися, шльондри? Що, думаєте, наче зі мною щось не так? Ви ще побачите, побачите. Вони там. От тільки причаїлися, чекають нагоди. Бо завжди здається, ніби все так гарно. А тоді вони зненацька приходять. Прийдуть. І по вас, і по мене…

— Мамо, — покликала Лінка. — Мамо, щось сталося?

— Нічого… Татів день народження пригадався. Завжди було так… гучно.

— Гості?

— Можна й так сказати. Ти ж знаєш, що твоя бабуся гарно готує.

— А дідусь?

— Що дідусь?

— Ну… ти з ним якось спілкувалася відтоді? — Лінка закинула вудочку. Може, мама скористається нагодою. І скаже правду.

— Знаєш, Австралія дуже далеко, — відповіла мама.

Чому мама не могла їй просто все розповісти? Лінка не наполягала. Знала, яка мама, яка в неї психіка. Краще не дошукуватися. Та передусім знала, що дідусь помер. Ніхто їй цього не сказав. Чому? Як же їй це набридло.

— Я йду погуляю з Євою, — вирішила Лінка. — Така гарна погода.

— Справді? — мама проясніла. — Випогодилося…

Отак. Така в неї сім’я. З ними найкраще говорити про погоду.

— Це він, — розповідала потім Оскарові. — Той, що народився другого січня. Помер у 2010. Гм, — замислилася. — Нічого не розумію. В Австралії? Але поховали в Кракові. Привезли тіло літаком?

— А ти, — перебив раптом Оскар, — маєш якісь докази того, що він узагалі був у тій Австралії? Листівка чи щось інше?

— Ні, — відповіла Лінка. — Нічого.

— Може, це все вигадки? Може, він ніколи й не був у тій Австралії?

— Але навіщо так брехати?

— Розумієш, Австралія — це такий собі край світу. Далеко, справді далеко, дійсно дорогі квитки. Це пояснює, чому він ніколи не спілкувався з вами. Але може бути інша причина.

— Ну, але якщо вони розлучилися…

— Розлучився він зі своєю дружиною. Чи вона з ним. Але ж не з донькою, не з онукою. Тебе не дивує, що він узагалі не озивався?

— Ні… Якось ні. Я його майже не знала, майже не пам’ятаю. Він завжди був, мов якийсь спогад. А після того, що розповіла мені бабуся, стало зрозуміло, що з мамою він не спілкувався й зі мною теж. Зрештою, якщо дідусь не поїхав до Австралії, то де ж він був тоді?

Оскар знизав плечима.

— Будь-де. Де завгодно. Жив окремо. Ні з ким не спілкувався. Та й усе.

— 2010 рік, — міркувала Лінка вголос. — Скільки я мала років? Одинадцять, так? Кай був маленьким… Чекай, я щось таке пригадую. Січень 2010? Міг бути січень. Пам’ятаю, що мама поїхала до бабусі на кілька днів, а ми залишилися з Адамом. Я так страшенно пишалася, що можу замінити маму, допомагала переодягати й годувати Кая.

— Так, тепер тобі це знадобилося.

— Цить! Я впевнена, що то була ще одна брехня. Певне, мама допомагала бабусі організувати похорон і таке інше. Цікаво, від чого він помер. І чому це така таємниця?

— Може, і не таємниця. Вони вирішили, що дитині не варто про це говорити, ти ж не була з ним у гарних стосунках. Знала, що він десь в Австралії, тож вони вирішили нічого не розповідати.

— Але ж це дурня. І що, він мав так вічно жити, у тій Австралії?

— Ех, не всі міркують логічно, Лінко.

— А я думаю, що за цим криється ще щось. От тільки не знаю, що саме. Але хотіла б довідатися.

— Може, краще не треба? Ти сама казала, що без кінця нишпориш у минулому, і що це зайве. І небезпечно.

— Небезпечно, так. Але хіба зайве? Такого я точно не казала.

Наталія крутилася в ліжку. Була вже друга ночі, а вона ніяк не могла заснути. Так страшенно сумувала за Азором. Жахливо, неймовірно, усім тілом. Пригадала, як перестала їсти, як намагалася не думати про голод. Голод, який, здавалося, виїдав її ізсередини. І як тоді сумувала за Марціном. За Марціном і за їжею, невідомо, за чим дужче. Тепер це відчуття повернулося, але з подвійною силою. Боже, чому вона мусить переживати це знову? Чому? Чому це постійно її переслідує? Час від часу Наталія писала Азорові повідомлення, але відразу витирала. Нарешті віднесла телефон на кухню й вимкнула, щоб уникнути спокуси. Тоді те саме зробила з лептопом. Азор нічого не писав, був ображений. Наталія знала, що це добре. Що якби він озвався бодай словом — це могло погано скінчитися. А вона справді не хотіла такого хлопця. Навіть, якщо ціна зараз була зависокою. Спершу навіть подумала, що, може, знову перестати їсти. Тоді голод розділиться надвоє. Було б легше. Але ні. Наталія не хотіла цього. Не хотіла знову це долати. От тільки — чим їй зайнятися? Адже навіть учитися зараз вона не могла, бо іспити скінчилися. Закрили тему. Мабуть, до