Читати книгу - "Дім, в якому…"

Лізу до платівок, перевіряю далекі ряди. Інгві Мальмстін. Саме те, що не завадило б обміняти. Лері з розуму зійде, але мені видніше, що в нас у господарстві зайве. І потім, цілком може трапитися, що міняти його виявиться ні на що, і я поверну платівку на місце. Я майже упевнений, що так і буде. Ховаю диск до пакета, щоб не впадав у вічі, й рушаю.

Уже на сходах чутно гул, а нижче мигтять спини — люду більше, ніж зазвичай. Навіть набагато більше. Не розумію, чому це так, але в самісінькому низу бачу, що половина міняйл — дівчата, й дивуюся, що так здивувався. Неначе в них не може бути нічого придатного для обміну. Знову я забув про Закон. Стає трохи не по собі. Взагалі-то я сором’язливий і не люблю, коли мене застають зненацька. Цей закон — це цікаво й круто, але тільки не тоді, коли нічого такого не чекаєш, а я якраз не чекав. Ну, але не повертати ж назад, раз уже з’їхав у всіх на очах.

І ось я повільно суну повз них — а вони стоять і сидять, з тим і з оцим, — намагаючись виглядати як зазвичай. Так, наче вони зав­жди тут стирчали, і в цьому немає нічого особливого. Не так уже й важко зберігати спокій, коли довкола — натовп повиряджуваних Щурів і Псів, і ти в ньому майже непомітний, ще й навіть насилу крізь нього продираєшся.

Пугач з лампами та сигаретами — у своєму кутку. За сокоавтоматом — Мавпа з наклейками, а всі решта загубилися серед дівчат. Ніхто нічого не тримає на видноті, потрібно запитувати, а я нічуся — і вже розумію, що даремно спустився. Кому сьогодні цікаві низькопробний ліхтарик і саморобне намисто? Усі прийшли за новими знайомствами, а вимінювання — тільки привід. Однак я все одно їду до кінця, щоби потім з цілковитим правом повернутися.

— Що в тебе? — запитує Гном, плямистий від прищів, як мухомор. Дивиться поверх голови. Плювати йому, що там у мене. Просто запитує. Поруч переповнена млостю Габі тримає величезний плакат з Мерилін Монро. І позіхає, як крокодил.

Швидко проїжджаю. До платівок черга з чотирьох Псів і двох дівчат в окулярах. А відразу за ними — порожнеча, і сидить одне-єдине дівча. Зовсім несподівано застрягаю поряд. Узагалі-то, щоб поправити платівку, яка сповзає з Мустанга, водночас намагаючись випасти з конверта. І раптом бачу.

У неї на колінах — жилетка всіх барв веселки, розшита пацьорками. Палахтить і переливається, мов ясне сонечко. Не може бути, щоб таку річ принесли на обмін, це зрозуміло, але вона мене все одно притягує. Це стається якось саме собою. Вона піднімає голову. Очі зелені, трохи темніші, ніж у Сфінкса, а на своєму волоссі вона просто сидить, наче на килимку.

— Привіт, — каже вона. — Подобається?

Дивне питання. Чи подобається?! Треба терміново їхати назад і шукати що-небудь вартісне. За плеєр можуть і вбити, але є ще сорочки Лорда та мої безцінні амулети.

— У мене з собою немає нічого підхожого, — відповідаю я. — Так, сама лише нікчемна дрібнота. Потрібно проїхатися в одне місце.

Вона підводиться. Як її звуть? Здається, це Русалка. Зовсім маленька. Ймовірно, з колишніх візочників. А може, я її з кимось плутаю?

— Поміряй. Це дуже маленький розмір. А раптом не налізе.

Мальмстін знову починає сповзати.

— Та ні, не треба, — намагаюся заштовхати його якомога глибше, — я тут просто гуляв собі…

Вуха чомусь нагріваються й починають страшенно заважати.

— Але ж тобі подобається? Поміряй, — вона тицяє мені жилетку. — Давай, я хочу подивитися, як вона виглядає на комусь іншому.

Знімаю дві свої й одягаю цю. Застібаюся. Зовсім моя. За всіма параметрами.

— Супер, — каже Русалка, обійшовши візок. — Те, що треба. Наче на тебе шита.

Починаю розстібатися.

— Ні, — хитає головою вона. — Це тобі. Подарунок.

— Нізащо! — знімаю жилетку й простягаю їй назад. — Не можна так.

Так, була в мене така нехороша звичка. Спускатися в міняльний вівторок без нічого, вибирати найкраще, а тоді запитувати господаря: «Може, подаруєш?» Вони, звичайно, дарували. А куди їм було діватися? Щоправда, потім почали при моїй появі розбігатися й ховати своє добро. І я перестав виканючувати подарунки. Самому набридло. Одначе брати такий подарунок я й тоді не став би. Совість же в мене все-таки є. Тому трясу перед нею цією прекрасною жилеткою та благаю забрати її назад.

— Я її принесла, щоби кому-небудь подарувати, — пояснює вона. — Тому, хто оцінить. Ти оцінив, значить, тобі. Бо інакше ображуся.

Волосся нижче колін кольору кави з молоком. А сорочка зелена, під колір очей. Їй підійдуть усі мої намиста. Тому розв’язую свій згорток.

Із нього негайно вивалюється низькопробний ліхтарик. Жах і ганьба. Але вона дивиться тільки на намиста. І по тому, як дивиться, відразу видно, що знається на таких речах.

— Краса яка, — каже. — Невже сам зробив?

— Бери, — відповідаю я. — Вони не варті навіть кишеньки твоєї жилетки.

— Ці, — вона вибирає фініки й начіпляє на шию. На світі не так уже й багато дівчат, кому таке личить. Вона одна з них.

— Ці теж, інакше ображуся, — тицяю їй два інші намиста. Дуже поспішаю, бо краєм ока встиг зауважити, що крізь ряди міняйл у мій бік рветься Лері з перекошеною мордою.

— Бувай! Дякую за подарунок!

Швидко від’їжджаю. Лері вже зовсім близько, але він наступає на чийсь сигаретний склад, і його зупиняють для серйозної розмови. Так що в мене з’являється час, і я його використовую.

— Е, хто підкине до четвертої? — кричу я. — Оплата після прибуття!

Відразу знаходяться три послужливі Щури. Мікроб і Сумах не підходять за комплекцією, відтак я вибираю Вікінга. Він саджає мене на загривок, і ми біжимо. Я в новому жилеті дуже красивий, він у ролі коня теж нічого.

— Стій, тварюко! — вищить десь позаду нас Лері. — Стій!!!

Ми, звичайно, не зупиняємося. Гонитва — це те, що я люблю понад усе на світі! Ноги Вікінга миготять білими бутсами. Мною струшує.

— Йоу-ху! — кричу я. — Піддай жару!

Вікінг злітає сходами нагору. Жовте волосся тороччям метляється в нього перед очима, і я прибираю його патли, щоб він не спіткнувся. Потім вивуджую з-під його коміра шнурочки навушників і застромлюю собі у вуха. Довжини шнурочків ледве вистачає, і це не дуже зручно, зате тепер ми біжимо під музику.

О, так! Ніколи не вгадаєш, скільки радощів може принести звичайний міняльний вівторок.

Ми біжимо. Надзвичайно трясуча музика. Надзвичайно моторний Вікінг. Міцно стискаю згорток. Межи коридорних голів промайнула знайома лисина. Висмикую навушники й кричу Вікінгові:

— Е, гальмуй! Приїхали!

Він гальмує і зсаджує мене на підлогу. Просто під ноги Сфінксові.

— Це ще що за така верхова їзда? — цікавиться Сфінкс.

— Не їзда, а порятунок від певної загибелі, — пояснюю я, розплачуючись із Вікінгом.

— А що за така розкішна жилетка? Раніше я її не бачив.

Розповісти про жилетку заважає Лері, який, власне, підбіг.

— Ти його обміняв! — кричить він. — Мого Інгві! Пусти, Сфінксе! Я його вб’ю!

Сфінкс, звичайно, не пускає. Лері весь заслинений і в шмарклях, так ніби його ось-ось розіб’є параліч.

— Е, — кажу, — не розпускайся так. Тут скрізь повно Логів. Що вони подумають? Не