Читати книгу - "Четверо в яхті"

Як поволі відчинялися двері! Це той, хто не завагався усунути Андрійка! Отже, тут ідеться не про абиякі справи. Хто, хто ж це такий? Раптом Здіся осяяло: невідомий прийшов саме тоді, коли кімната лишилася незамкнена, а вони мали піти в Івішки.

Хтось із тих чотирьох, з ким вони півгодини тому говорили про пошту!

Його охопило таке нетерпіння, що він виставив руку, щоб одсунути фанеру і глянути…

Куцик так страшно глянув на товариша, що Здісь підкорився. Хлопці прислухалися.

Хтось поволі ходив по їх кімнаті. «Що він шукав? По звуках, які долинали знизу, Здісь намагався розшифрувати, що там робиться. Їх речі? Чи це чемодан пересунули? А може, то шелестіла солома в матрацах?

Шурхіт був тихий, беззвучний. Ось, наприклад, це напевно шелест паперу, шелест сторінок книжки. Стук — це ставлять її на місце. Невже когось цікавила шафа без дверей? Дивно!

А тепер завищали залізні дверцята грубки. Що це, невже хтось знає, що саме там лежить зім'ятий в кульку аркушик паперу з шарадою Андрійка?

Знову обережні кроки. Може, вже виходить? Ні, тихенький стукіт. Так, наче лікар вистукує груди.

Стукіт поволі посувається. Хлопці чатують біля входу на горище. Вже і Войтека пожирає нетерпіння. Він намагається пояснити жестами, що непрошений гість може піти собі, зовсім не. заглянувши в пастку, яку вони підготували, значить треба блискавично зірвати фанеру і стрибнути зверху прямо йому на шию.

Куцик беззвучно б'є себе по лобі. Він пояснює — так само жестами: у невідомого може бути зброя. Тільки несподіваність — їх єдиний шанс.

Стукіт внизу стих. Настала хвилина абсолютної тиші. Хтось міркує, що робити далі. Нарешті знову кроки. Вже не такі, рішучіші, майже поспішні.

Дві секунди непевності. Піде наверх чи вниз?

Невідомий вирішив. Скрипить дерев'яна драбина. Голови хлопців схиляються. Їх руки самі простягаються вперед, готові схопити непрошеного гостя.

Ось фанера починає підніматися, чиясь рука показується з-під неї. Фанера зсовується вбік. З'являється голова, плечі. Куцик, скрикнувши, стрибає. Здісь і Войтек — за ним.

Шум. Усі котяться по драбині вниз. Три хвилини запеклого бою. Непрошений гість не здається, виривається, відкидає їх, наче дикий кабан, на якого напали гончаки. Але хлопці тримають його за шию, висять на руках, скручують їх назад.

Нарешті він хрипить:

— Ну, гаразд, пустіть!

— Зараз, зараз, приятелю, — каже Куцик.

Він обмацує кишені спійманого. Витягує з задньої невеликий гарний пістолетик.

— Тепер інша справа, — говорить він. — Сідайте. Хлопці, відпустіть його.

Важко дихаючи, вони пускають свого полоненого. Обличчя в них червоні, вимазані пилюкою. У Войтека лопнула куртка під рукою.

Полонений теж червоний, брудний. Здісь бачить в його очах завзятість, злість і думає: «Так виглядає ненависть». Хлопці добре знають свого полоненого. Вони не здивовані. По очах видно, що всі троє приблизно саме його сподівалися тут побачити.

Це Бальбінський.

Він важко сідає на перше з краю ліжко. Мацає себе по кишенях. Куцик подумав, що той шукає другий пістолет, і схоплюється.

— Ну, ну!

Але Бальбінський витягає цигарки. Він, мабуть, надто втомлений, щоб намагатися втекти. Запалює, жадібно затягується димом.

— Що це за жарти? — нарешті говорить він. — Що за витівки? Ви що, граєте в диких індійців?

— Ну, ну, добродію! — Куцик і не думає повертатись до взаємовідносин, які були годину тому. — Не забивайте нам баки!

— Ні, справді! Що це за манери? Підстерігати, навалюватись на шию, викручувати руки… Ви надто далеко заходите із своїми забавами!

— А ви що тут робили, в нашій кімнаті? — втратив терпіння Войтек.

— А це що, ваша власна квартира? Родовий замок?

— Прошу відповідати! — сухо заявив Куцик. — Це не жарти! Якщо громадянин не зможе пояснити свої дії, ми будемо примушені замкнути його тут і викликати міліцію. Що ви шукали в нашій кімнаті?

— Пан Сикус уже давно сказав мені, що тут є якісь старі німецькі романи. Погода така, що я вирішив знайти що-небудь почитати.

— І нічого більше вас тут не цікавило?

Бальбінський знизав плечима.

— Не грайтеся в індійців. Годі.

— А чому ви підкрадалися так обережненько по сходах?

— Я зовсім не підкрадався.

— Чуєте, хлопці? — сказав Куцик. — Він вважає нас за останніх дурнів!

Бальбінський скривився, наче хотів сказати: «А за кого я маю вас вважати?» Тоді не витримав Здісь.

— Отже, йшлося тільки про книги?

— Я вже сказав.

— А що ви шукали в грубці?

— А в стінах теж думали знайти заховані бібліотеки, що ви їх так старанно простукували? — додав Куцик.

— А на горище чого? 1 там пан Сикус обіцяв вам книги?

Бальбінський дивився на них з неприхованою злістю. Нічого дивного: що він міг відповісти на це?

В свою чергу Войтек навіть вдарив кулаком по столу.

— Що ви зробили з Андрійком? — заверещав він.

— Про це я міг би спитати вас. І з більшим правом! — вибухнув Бальбінський. — Ви перестанете блазнювати чи ні?

— Це ви не блазнюйте! — скочив до нього Войтек. — Чому ви позавчора сюди приходили?

Бальбінський заспокоївся, наче його раптом облили холодною водою.

— Позавчора? — спитав він. — Коли?

— Ну, вранці! Ще до бурі! Перед тим, як Андрійко пропав! Ну, не викручуйтесь!

— Хлопці, що ви базікаєте? — зовсім іншим тоном заговорив Бальбінський. — Позавчора вранці?

— Відмовляння вам не допоможуть! — Войтек знову вдарив кулаком по столу. — Хлопці, у мене є пропозиція. Замкнути цього типа тут, ми двоє будемо його