Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

На узліссі зробив позначку на ялиці й почав спускатися до потоку. Туман, гущавина лісу, крутий схил утруднювали ходу, а тому вирішив не тягти того парашута далеко, а прикопати тут, на березі струмка. Робота забрала хвилин п'ятнадцять. Затоптав землю, привалив трухлявим пеньком і рушив на долину. Згори, як летів, село здавалося зовсім поряд, проте знав, що дістатись до нього буде нелегко. Кілометрів п'ятнадцять, як не більше, та ще продираючись крізь ці ведмежі гаври. Аби до полудня встигнути, і то добре. Так розмірковуючи, Андрій спускався все нижче, не полишаючи надовго гомінливого струмка. Там, де зарості були вже зовсім непролазними, доводилось обходити стороною, здиратись на кам'янисті, порослі чагарниками схили і знову прислухатися до голосу потоку. До того ж весь час озирався, пильнуючи, аби не зустрітися, бува, з кимось із тих своїх недавніх попутників. Та доля таки злукавила й тут. Саме перебирався на другий берег струмка, щоб обминути гранітну скелю. Стрибав з каменя на камінь, тримаючись рукою за гілля поваленої бурею деревини, як ззаду пролунало:

— Ти куди?!

Завмер, намагаючись згадати, чий же це голос прорвався крізь перелякане белькотання потоку. Озирнувся. Так і є — Шпинь!

— Завертай голоблі!

— А рація? Мені здалося, що…

— Завертай, я сказав!

Грицько не приховував своїх намірів. Ситуація складалася так, що, не зважаючи на заборону шефа безпеки, міг полоснути чергою, а потім сказати, що Макс пробував тікати. Шпинь, мабуть, біг йому навперейми, бо лице розпашіло, вкрилося червоними плямами.

— Чого стоїш?! Не чув, що я сказав?!

Андрій показав на струмок: не чутно. Шпинь скипів, клацнув затвором автомата.

— Я тобі вуха зараз продму! То там ті дурні Вінклери могли не розгледіти, що ти за птиця, а я тебе давно розкусив, знаю, хто ти єси! Стерво…

Не знати, чим би воно й скінчилося, якби не Буй-Тур, що саме вийшов з-за кущів. «Це для нього розпинається Шпинь», — подумав Андрій, дивлячись, як за провідником поспішає на кривих ногах сотник з рацією на плечах. Уздрівши Андрія і Шпиня, емісар владним жестом запросив їх підійти до нього. Поки вони йшли, Буй-Тур дістав карту і розгорнув її на замшілому пеньку. Щось там уважно роздивлявся, поглядаючи то на одну гору, то на другу, потім поклав на карту компас. Зорієнтувавшись, підвів очі на Шпиня і весь час, поки говорив, дивився тільки на нього.

— Отже, панове, ми в краю. Годилося б поцілувати цю землю… Годилося б, але… треба швидше забиратися звідси. За годину-другу тут будуть чекісти… Ми прибули сюди з історичною місією і будь-що повинні виконати покладене на нас проводом завдання. Попереджаю, — тут він перевів погляд на Андрія, — за найменший непослух а чи сваволю каратиму на горло. Про все, що хтось вам наказував, до часу забудьте. Обставини вимагають від нас пильності, сили й самопожертви. Зараз головне — вискочити з-під чекістського ока й дістатися до головного штабу. Полковник Василь Кук чекає на нас. Все зрозуміло? Коли хто чого не второпав, запитуйте зараз.

Буй-Тур скосив очі на сотника. Той стояв, опустивши голову. Шпинь теж не наважився розкрити рота.

— Коли нас готували до виходу в край, — сказав Андрій, — я особисто отримав завдання не лише від проводу, але й від американців… Як накажете бути з тим?

Буй-Тур пильно глянув на Андрія, ніби хотів зрозуміти, чи навмисне, а чи від дурості поставлено це не просте запитання. А той стояв і дивився йому просто в очі. Треба було відповідати, але як? Ці хлопаки знають про залежність проводу від американської калитки. А чи знають вони, що рано чи пізно вся організація буде працювати на американську розвідку? А може, якось пронюхали й про те, що головним завданням, яке Лебедь поклав на свого емісара, було завдання схилити Василя Кука до організаційної співпраці з американськими спецслужбами. Провід у Мюнхені вишкрібає з організаційної каси останні копійки, щоб зібрати кошти на вихід людей до краю, а тут у підпіллі сидять чистоплюї, такі собі ревні борці за волю… Все це так, проте що сказати цьому хлопакові з пронизливими розумними очима?

— Це завдання ми будемо виконувати теж… після того, як знайдемо полковника і його штаб.

— Друже Буй-Тур, дозвольте зауважити. Маю суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.

— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…

Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо