Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

не справляли мені жодної втіхи. Розлучившись із Робером, я впроваджував з допомогою слів якийсь лад у безладні хвилини, проведені з ним; я казав собі, що в мене щирий друг, що щирі друзі — рідкість, але відчував (свідомий своїх безцінних скарбів) щось зовсім супротивне добре знайомій мені втісі — втісі добувати з себе й витягати на світло те, що таїлося в сутіні. Якщо я дві-три години проводив з Робером де Сен-Лу і він не тямився від того, що почув від мене, я відчував потім гризоту, жаль, утому, що я не залишився сам і не взявся нарешті до праці. Але я себе вмовляв, що розум нам дається не для нас самих, що найбільші з нас добивалися визнання, що я не можу вважати за згаяні години, під час яких я підніс себе в очах мого друга, я завиграшки переконував себе, що повинен бути щасливий, і тим дужче боявся, як би в мене не забрано щастя, що його я не відчував. Над усе ми боїмося втратити радощі, які тікають від нас, бо вони не підручні нашому серцю. Я відчував, що здольний дружити більше, ніж багато хто з інших (бо добро моїх друзів я завше ставив понад власними інтересами, за які так тримаються інші і які для мене нічого не важили), але мене не могло б тішити почуття, яке замість випинати ріжницю між моєю душею і душею інших — а душі в нас несхожі — затирало б цю ріжницю. Зате іноді моя думка виокремлювала в Робері загальнішу істоту, ніж він сам, «пана», того, хто, мов загніжджений у ньому дух, пускає його в хід, орудує його рухами і вчинками; у такі хвилини, хоча він був зі мною, я відчував свою самоту, як перед картиною природи, чиєю гармонійністю я пройнявся. Він ставав тоді неживим предметом, і я намагався вивчити його глибше. Зайвий раз я виявляв у ньому давнішу, вікову істоту, того аристократа, яким Робер намагався не здаватися, і я зазнавав великої втіхи, але ця втіха йшла від моєї голови, а не від нашої дружби. В душевній і тілесній легкості, яка робила його ласкавість такою гожою, в розкутості, з якою він запрошував бабусю до своєї коляски, а потім підсаджував її, в моторності, з якою він, опасуючись, що мені холодно, зіскакував з передка, щоб накинути свого плаща на мої плечі, я відчував не лише спадкову звинність великих мисливців, яких було чимало в роду цього молодика, зацікавленого лише інтелектом, їхню зневагу до багатства, яка, вживаючись у ньому з бажанням бути багатим лише на те, щоб якнайкраще гостити друзів, дозволяла йому недбало кидати свої розкоші до їхніх ніг; насамперед я вгадував у всьому цьому певність чи злуду магнатів, які вважали, що вони «вищі за інших», а отже, не могли наділити Сен-Лу хоттю показувати, що він «такий, як усі», страхом, як би не здатися надто послужливим, який і справді був йому незнаний і який робить такою бридкою навіть найщирішу ввічливість плебея, позначаючи її пихою і незграбністю. Часом я дорікав собі за те, що мені приємно дивитися на мого приятеля як на мистецький витвір, себто уявляти собі, що всі частини його істоти допасовані між собою і регулюються загальною думкою, від якого вони залежні, але якої він не знає і яка, виходить, нічого не додає до його високих прикмет, до його розумової і духовної вартосте, хоча він сам так нею дорожив.

А проте його високі прикмети почасти завдячували цій загальній думці. Саме тому, що він був панич, у його розумовій діяльності, в його соціалістичних уподобаннях, які змушували його сходитися з молодими студентами, погано вбраними, але з великими примхами, було щось направду чисте й безкорисливе, чого не було в них. Вважаючи себе за спадкоємця темної і самолюбної касти, він щиро прагнув, аби вони вибачили йому його шляхетне уродження, а їх, навпаки, воно вабило, і вони шукали його товариства, хоча й намагалися гороїжитися і пиндючитися перед ним. Так само він лабузнився до людей, яких, на думку моїх батька-матері, поклонників комбрейської соціології, мав би цуратися. Одного дня ми сиділи з Робером на піску, аж це з парусинового шатра почулися кльони й прокльони на жидів, якими кишів Бальбек. «Тут кроку не ступиш, щоб не спіткати жида, — мовив чийсь голос. — Я, Боже збав, не якийсь юдофоб, але від їхнього племені не сховаєшся ніде. Тільки й чути: «Слухай, Абрашо! Я вже бачив Янкеля». Таке враження, що ти на абукірській вулиці». Той, хто вергав громи і блискавиці проти Ізраїлю, вийшов нарешті з намету, і ми позирнули на антисеміта. То був мій товариш Блок. Сен-Лу негайно попросив мене нагадати йому, що вони з ним зустрічалися на конкурсі ліцеїв, де Блок узяв першу нагороду, а потім у народному університеті.

Мене трохи смішила єзуїтська наука, яка виявлялась у Робера в тій ніяковості, яку породжувало в ньому побоювання уразити когось із його приятелів-інтелектуалів, хто порушував світський етикет, хто заганявся на слизьке: самого його це не обходило, але він відчував, що той спаленів би, якби помітив свій прогріх. А паленів сам Робер, ніби винний був він, як, скажімо, того дня, коли Блок, пообіцявши завітати до нього в готель, додав:

— Я не зношу показного шику цих величезних караван-сараїв, від циган мене млостить, отож хай пан скаже лайфтерові, щоб він їх уговкав і одразу ж доповів панові.

Особисто мене не дуже тішив прихід Блока до готелю. Він був, на жаль, у Бальбеку не сам, а з сестрами, які теж мали тут силу кревних та приятелів. Отож ця жидівська колонія була більше мальовнича, ніж приємна. З Бальбеком було так само, як із деякими країнами, Росією чи Румунією, де, як наводиться у підручниках з географії, жидівська людність не тішиться такою доброзичливістю і не асимілювалася такою мірою, як, приміром, у Парижі. Коли Блокові кузинки та вуйки або їхні одновірці чоловічої чи жіночої статі, збиті в гурт, усі типові, без чужорідних домішок, простували до казино, одні на «бал», інші до бакари, то ця процесія була одностайна, процесія людей, які нічого спільного не мали з тими, хто на них дивився і хто бачив їх тут щороку, ніколи їм не кланяючись, а це міг бути і гурт Камбремера, і клан голови суду, і великі й дрібні буржуа, і навіть звичайнісінькі паризькі Гендлярі