Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні, чого ж, заходь.
— Ви тільки уявіть собі, пані, — сказав Кшепицький, заламуючи руки, — пан президент ще й вагається!
— Розумієш, Ніночко, це не така проста річ. А по-друге, мені добре й тут, у Коборові.
Ніна засяяла.
— Коханий! Який ти добрий до мене! Але я не така егоїстка, Ніку, щоб намагалася тебе затримати, коли це буде на шкоду батьківщині. Роби так, як вважаєш за краще, проте я гадаю, що ти повинен рятувати країну.
— Так гадаєш?
— Ти сам найкраще знаєш, у чому твій обов’язок. Тільки, боронь боже, не вини мене в снобізмі. Запевняю, мені лучче бути з тобою тут, аніж називатися панею прем’єршою. Та як подумаю, що з любові до мене ти залишиш державу без свого керівництва — на серці мені стає вельми тривожно…
— Гм… — замислився Дизма.
— Пане президенте, — почав Кшепицький, побачивши, що начальник схиляється до позитивної відповіді, — пане президенте, у мене вже є ідея. Коли ви станете прем’єр-міністром, ми поїдемо до Лондона.
— Чого? — знехотя спитав Дизма.
— Чого? Візьмемо за кордоном позику. Комусь іншому не дали б, а у вас же там зв’язки. Либонь, не один з ваших оксфордських друзів посідає тепер високе становище в суспільному житті Англії. От коли б вам пощастило взяти позику.
Кшепицькому невтямки було, що він сам убив свої жадання.
Никодим насупив брови і махнув рукою, щоб той замовк.
«Так, — міркував він, — я зовсім забув про це… Будучи прем’єром, мені довелося б приймати всіляких послів… Може, навіть їздити до Женеви. Правда, можна було б узяти перекладача, але тоді одразу всі узнали б, що я, крім польської, ніякою іншою мовою — ні бе, ні ме… І про той паршивий Оксфорд… Та й нащо все де мені?..»
Підвівся зі стільця. Ніна і Кшепицький заклопотано дивилися на нього.
— Ну от, постановив, — обізвався Никодим, надавши своєму голосу непохитної твердості, — прем’єрства я не приймаю.
— Пане президенте, але ж…
— Ніяких балачок! Не приймаю і годі. Все.
Кшепицький повалився на стілець, Ніна стояла, мов закам’яніла.
Никодим поправив чуба, високо підняв голову і відчинив двері.
У вестибюлі вмить стало тихо, усі схопилися на ноги.
Дизма, не прихиляючи за собою дверей, ступив три кроки до доктора Литвинека. Оглянувся і тихо мовив:
— Пане Литвинек, передайте панові президентові республіки, що я дякую за честь, але прем’єром не буду.
— Пане Дизма!.. — крикнув воєвода Шеймон, але зразу ж замовк.
— Та чому ж?! Чому? — вигукнула Пшеленська.
Дизма насупив брови.
— У мене є свої причини, — відказав сухо.
— Ваша ухвала остаточна? — запитав Литвинек.
— Кожна моя ухвала — остаточна.
— Може б ви, пане президенте, написали відповідь голові держави?
— Можу написати.
Никодим кивнув головою і рушив у кабінет.
Коли він зник за дверима, у вестибюлі зчинився гамір, почулися вигуки.
— Чому?! Не розумію — чому?!
— Це жахливо! Країна в розпачливому, буквально в розпачливому становищі! Далебі, я не знаю нікого, хто міг би там бути замість президента Дизми.
Вареда покивав головою.
— Образився, звісно, образився, що всупереч його вказівкам знівечили Хлібний банк.
На мить випала тиша, і тоді зненацька з-за дверей кабінету долинув збуджений голос Дизми:
— Пишіть, до гаспида, пишіть, коли я кажу! Годі!
Почулося притишене стукання друкарської машинки.
— Мені здається, — почала пані Пшеленська, — що на ухвалу пана президента вплинули головне його почуття, любов до моєї небоги. Вони ж лише кілька місяців як побралися. Щоб виконувати обов’язки прем’єра, людині потрібно більше годин, ніж їх має доба. А президент — натура глибоко чутлива, хоч і вміє не показувати цього. Ми, жінки, знаємося на тім.
— О так! — підтвердила графиня Чарська.
Рельф стенув плечима:
— На мою думку, ви, мадам, так само, як і пан полковник, помиляєтесь, та ще й глибоко помиляєтесь. Наскільки я спостерігав діяльність президента Дизми і наскільки знаю його самого, особисті інтереси не можуть керувати цією людиною.
— Це державний діяч на всі сто! — вигукнув воєвода Шеймон. — Якщо він тепер одмовився, то, видно, має якісь важливі політичні причини.
— Але ж країна котиться в прірву!
— Це нам так здається, — всміхнувся воєвода, — нам так здається. А власне, справи не такі вже й кепські. Я певен, що президент Дизма, який ліпше од нас розуміється на економіці, не бачить іще такої великої небезпеки, щоб йому треба було особисто поспішати на допомогу.
— Один раз він уже рятував країну! І як щасливо! Справжній Цінціннат[38] — мов сентенцію, проголосив воєвода. — Дозволяє одірвати себе від плуга тільки в разі крайньої небезпеки!
— Так, так! — збуджено вихопилась одна з дам. — Тоді він стане до керма і врятує нашу вітчизну!
— Незвичайна людина, — тремтливим голосом обізвався доктор Литвинек.
— Велика людина! — підкреслив воєвода.
І враз у кутку почувся сміх, довгий і різкий, мов щось заскрекотало.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.