Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Небезпечно? Чи небезпечно вирушити шлюпкою фазенди «Аурікана» до димучого Ілья-ду-Кан і зійти там на берег, чітко знаючи, що будь-коли можна повернутися на човен, який чекає на якорі в надійній бухті? На що здатні дикі собаки, налякані вогнем, Муйра також сказати не могла, але хто приїхав з Європи, той, безсумнівно, пережив багато чого гіршого.

«Може, там і рибалки-гарпунники є». У підводних гротах Ілья-ду-Кан шукали притулку найкрасивіші риби. Небезпеки нема.

У палючій полудневій спеці на Трьох царів кухонна прислуга з хазяйського дому завантажила на борт шлюпку спорядження, провіант на два-три дні й запас дизпалива в каністрах, мінімум на сто морських миль. Рано пополудні Муйра та гості патрона відчалили при слабкому вітрі. Човняр фазенди цього дня мав нести стяг у процесії до Санта-Фе-да-Педра-Дура, але Муйра його не потребувала. Кермо шлюпки, яка звалася «Раінья-ду-Мар», «Цариця моря», вона нікому не довірить, навіть цьому «пташиному» хлопцю.

Навіть якщо він багато тямить у дизельних двигунах — тут, серед острівного лабіринту, рифи дуже оманливі та підступні. Не над кожним зубцем застережно вирує пінний фонтан. Під найрівнішою, найси-нішою водою сховані грізні шпилі потонулих гір.

Під руками Муйри штурвал крутиться запросто. Морська мапа? їй не потрібна морська мапа, щоб знайти надійний фарватер. Влаштувавшись у тіні навісу, вона химерним курсом кермує в бік пожежі в океані. Димовий шлейф стелиться тепер прямо над лінією обрію і часом зникає між дрібних хвиль. Можливо, пожежа вже гасне.

Так ніби сама тільки назва та історія острова виманили його із затемненої кімнати, Собачий Король сидить на палубі в тій самій позі, в якій Берінг протягом багатьох годин бачив його на веранді вілли «Флора»: схрестивши на грудях руки, схиливши голову набік, погляд спрямований на воду. Він чує, що йому каже Лілі? Вона роздивляється крізь бінокль, берег за берегом, архіпелаг і лише зрідка знаходить будинки, глинобитні хатки, дахи, які немов висять у повітрі по той бік прибою. Більшість цих островів безлюдні. Безлюдні, як ось цей, багатий урвищами, великий мов гора, що помалу встає перед ним з моря. Диму тепер взагалі не видно.

На цьому морі, під цим громаддям яскраво-білих хмар, Берінг хотів би лишитися з Муйрою сам на сам. Німа близькість хазяїна, і вдивляння, пошуки, розмови Лілі, і все, що стоїть на заваді цьому «сам на сам», не дає йому спокою. Бісить. То він спрямовує погляд назад, понад танцюючим кільватером «Цариці моря», на гірське узбережжя, то стоїть на носі, немов зачарований островом, що здіймається все вище і вище, і задовго до того, як якір «Раінья-ду-Мар» розбиває в клоччя світло-зелене дзеркало бухти, спускається в трюм, до спорядження. Там лежать намети, гамаки й ретельно скручена мотузка, москітні сітки, сокири ручної ковки, а на залізному ящику, повному пляшок та колотої криги — карабін з хазяйського арсеналу. Муйра подумала про все, у тому числі про знавіснілих собак; втім, скоріше за все, острівні собаки й цього разу не з'являться, у попередні відвідини траплялися тільки сліди лап, послід, вночі деколи чути було далекий гавкіт і жалібне виття, схоже на шакаляче.

— Хто візьме зброю? — питає Муйра, коли вони навантажують шлюпку для висадки на берег. Біля проломленого коренями завтовшки з руку і розбитого хвилями молу вже давно не швартується жодне судно.

— Зброю? Та от він, — говорить Лілі, ніби це вона тут віддає накази. Але вона не має права розпоряджатися. Вже не має, тим більше тут. Але гвинтівку з рук Муйри Берінг все ж бере.

Амбрас з опущеними руками стоїть по коліна у воді й спостерігає, як жінки з Охоронцем витягують шлюпку на пісок, у пролом берегового укріплення. Він не може їм допомогти. Вони поки не вирішили, як довго тут пробудуть. Може, до вечора. Може, одну ніч. Може бути, попливуть далі, до Кабу-ду-Бон-Жезус або ще кудись. Муйра показує на єдиний із затонулих поміж хащами тюремних бараків, який ще має дах. Там кострища рибалок. Там і вони можуть отаборитися.

Але потім, під тінню скель, яка немов величезна долоня охоплює просторе поле руїн, кожен раптом лишається на самоті. Онімілі, як при першому погляді на щойно відкритий край, прибульці пробираються поміж завалів та решток стін, тут нагинаються за уламком, там — за побитим іржею, врослим у дерево ланцюгом, прориваються крізь хащі, губляться серед диких зарослів, які поглинають покинуті людьми місця не так, як у Моорі — обережно й нерішуче, ні, вони жадібно кидаються на все покинуте, вдираються до будинків крізь вікна й тріщини в стінах, аби по про-гнилих долівках, через обвалені сходи й дахи знову рвонути геть, обплутуючи, здавлюючи, розриваючи і пожираючи все, що є на шляху, доки їх самих не зжирає тлін або бродяча пожежа.

Пожежа. Її запах відчувався всюди. Навіть аромат квітів і важкий запах гнилих балок і колод не глушили його для прибульців. Пожежа зараз така затаєна, як і кожен із них. Але вона тут. Вона десь тут живиться. Чекає. Хоча не видно жодного язика вогню. Жодної цівки диму.

Амбрас подряпав руки об спіраль колючого дроту, густо порослу гібіскусом. Він відчуває запах печей. Мерців. Ці непролазні хащі, певно, є колишнім шику-вальним плацом. На таборовій дорозі, між кам'яних вартових вишок, у бараках — вогонь присутній всюди, але беззвучний та непомітний. Недостатньо гучно викрикнеш на ранковому зборі свій номер — і вже ввечері можеш горіти, звіятись димом, відлетіти в ніч, а в холоді наступного ранку знову повернешся до табору, випадеш попелом, чорним пилом на робітничі колони, що бредуть до кар'єру, смородом проникнеш у їхні ніздрі, у їхні легені, ув очі, вуха та сни.

Де ворота? Де огорожа? Десь тут, поміж двома розваленими бараками, мають бути