Читати книгу - "Пташиний спів"

вранці солдати почули рухи німців прямо над ними. Здавалося, ніби вони там мали підземну драбину, і солдати зістрибували з неї, а потім йшли своєю штольнею прямо у них над головами. Уїр наказав евакуювати усіх з тунелю та залишити двох чи трьох солдатів на постах підслуховування, щоби знати, чи німці не закладають мін. Ніхто не зголосився на це добровільно, тому довелося складати графік чергування. Вони брали із собою свічки та книжки, щоби якось убити час, поки слухають. Лише двадцять чоловік встигли сходити на ці чергування та повернутися, як земля здригнулася від страшенного вибуху. Німці підірвали у своєму тунелі величезну міну. Двох чергових накрили тисячі тон фландрійської землі.

Коли стався вибух, Уїр був у траншеях, пив чай зі Стівеном і говорив про свої труднощі. Земля під ними здригнулася — Уїр побілів на полотно. Руки затремтіли, і з кварти на руки полилася гаряча рідина, але він і не помітив.

— Я так і знав, — сказав він. — Знав, що вони підірвуть міну. Я мав спуститися туди... Це я відправив хлопців униз. Господи, я ж знав, що так і буде...

Він шалено дивився на Стівена, шукаючи співчуття, а потім швидко схопився та побіг до входу в тунель.

— Зачекайте, — погукав Стівен. — Ви, може, і втратили там трьох солдатів унизу, але якщо у ворога тунель під нашими траншеями, я втрачу половину роти. Тому вам краще точно визначити, куди, в біса, ведуть їхні підкопи.

— Якщо вас це так турбує — підіть та подивіться самі! Мені треба в першу чергу думати про своїх солдатів.

— Візьміть з собою одного зі своїх солдатів, а потім відправите його до мене доповідати.

Уїр настільки розізлився, що навіть перестав тремтіти.

— Не вказуйте, що мені робити. Якщо ви так турбуєтеся про своїх людей, тоді...

— Звичайно, я турбуюся про них. Якщо вони думатимуть, що там унизу під ними міна, то вони тут і дня не пробудуть. Буде заколот.

— Ну тоді спускайтесь униз та подивіться самі.

— Повзати під землею — не моя робота.

Стівен слідував за Уїром траншеєю, де зберігалося тунельне спорядження. Уїр узяв невеличку дерев’яну клітку з канаркою та повернувся обличчям до Стівена.

— Страшно? — запитав він.

Стівен вагався, поглядаючи на клітку.

— Звичайно ж ні. Я просто...

— Ну тоді ходімо.

Стівен, якому не часто доводилося терпіти поразку в суперечках з Уїром, не мав широкого вибору.

— На це знадобиться не більше години, — додав Уїр заспокійливо, коли побачив, що Стівен готовий поступитися. Повисла пауза. — Минулого разу під землею вас же поранило, так? Мабуть, тепер страшно знову туди спускатися?

— Ні, — заперечив Стівен. — Мені не страшно іти під землю.

Уїр передав йому каску з ліхтарем та кирку.

— Там вузько, і нам доведеться розчищати завали, коли дістанемося місця вибуху.

Стівен мовчки кивнув. Поруч стояв якийсь солдат, і той наказав йому сповістити Елліса, куди він пішов. Зрештою, він поліз у тунель за Уїром.

Над входом у штольні, за кілька дюймів від передньої стінки траншеї, встановили дерев’яну раму зі шматком брезенту. Глину, яку піднімали з шахт, мішками виносили та висипали за задньою стінкою, щоби з ворожих літаків не бачили, де вони риють. А сам вхід у тунель більше скидався на кролячу нору.

Уїр зі схвильованим обличчям повернувся до Стівена.

— Давайте за мною — так швидко, як лише можете.

Під бруствером траншеї починалася вертикальна шахта, котра зникала в темряві підземелля. Між горизонтальними дерев’яними сходинками відстань була в кілька футів. Уїр спустився зі звичною легкістю, тримаючи в зубах клітку з канаркою, а Стівенові доводилося намацувати кожну наступну сходинку. Врешті-решт він дійшов до дерев’яної платформи, де на нього вже чекав Уїр.

— Покваптеся, заради бога. Нічого страшного тут немає — це лише вузький тунель.

Стівен, важко дихаючи, відповів:

— А чому ви не послали сюди санітарів?

— Вони напоготові, але не підуть сюди, поки офіцер їм не скаже, куди саме треба іти.

Уїр ішов уперед навпочіпки в темряві з кліткою в лівій руці. Стівен просувався слідом натри-чотири кроки позаду. Пташка цвірінькала — од страху чи од радості, — і Стівена пересмикувало від її співів. Він думав про поверхню над ними: візерунок воронок, заповнених водою, від снарядів на нейтральній території, де плавали пацюки, пожираючи тіла, не забрані санітарами. А нижче — приблизно тридцять футів щільної міцної глини, через яку сюди проникала волога зі світу на поверхні.

Тунель понижчав приблизно на три фути, і Уїр поліз на карачках. Стіни тунелю ніби стискалися навколо Стівена, і йому було все важче розгледіти світло від ліхтаря Уїра попереду. Його власний ліхтар освічував тільки цвяхи у підошвах чобіт Уїра та іноді одяг, який прикривав його зад.

Вони просувалися усе глибше, і Стівенові на руки почала налипати земля. Йому хотілося розвести руки вбік та розсунути обшивку тунелю, щоби хоч трохи збільшити місце для дихання. Та поки тіло Уїра відділяло ту клітку від нього — цей страх оточення землею ще можливо витерпіти. Він готовий витримати будь-що, аби лише та пташка була подалі від нього.