Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Москве в январе 1580 года церковный собор. Там он торжественно заявил, что церковь и православие в опасности, ибо восстали на… (Московію. — В.Б.) бесчисленные враги-турки и крымцы, ногаи и Литва, поляки и венгры, немцы и шведы. Дескать, все они разинули челюсти, словно дикие звери, чтобы поглотить несчастных московитов.

Далее царь Иван поведал, что он сам с сыном Иваном и боярами бодрствует день и ночь в трудах, что войска скудеют и нуждаются… монастыри тем временем богатеют, а потому он требует от них жертв…

…Церковные иерархи помнили судьбу новгородского митрополита Пимена, московского митрополита Филиппа, архимандрита Чудовского и других священнослужителей, убитых либо замученных по приказу царя-душегуба. Знали они и то, что в Новгороде, Пскове, Твери, Клину, Торжке, Полоцке он ограбил все православные церкви и монастыри. Деваться им было некуда. Собор приговорил:

«Земли и села княжеские, когда-либо отказанные митрополитам, епископам, монастырям и церквам, или купленные ими, переходят во владение государя…» Но и это еще не все. Наложив хищную лапу на церковно-монастырские земли, Иван вырвал у них весьма значительные суммы наличными деньгами» [173, с. 327].

Слід визнати, що навіть «світоч православія» — Константинопольський Патріарх — назвав московського царя Івана IV «человеком «лживым, слабым и нечестным» [173, с. 336].

Тому не дивно, що польський король угорець Стефан Баторій теж ненавидів цього кривавого деспота і говорив про те відкрито. Звичайно, московським історикам такі речі повторяти не дозволялося, особливо після того, як «великий менеджер сучасності товариш Сталін» напередодні Другої світової війни назвав його «одним із кращих російських царів». Отакими були «кращі». Тому й не дивно, що Стефан Баторій писав до Івана IV (цитуємо за М. Карамзіним):

«Хвалишься своим наследственным Государством… Не завидую тебе, ибо думаю, что лучше достоинством приобрести корону, нежели родиться на троне от Глинской, дочери Сигизмундова предателя…» Баторий не хотел далее говорить с нашими (московськими. — В.Б.) Послами, выгнал их из своего ратного стана и с насмешкою прислал к Иоанну изданные в Германии на Латинском языке книги о Российских Князьях и собственном его царствовании в доказательство (как он изъяснялся), что древний Государи Московские были не Августовы родственники, а данники Ханов Перекопских…» [13, т. IX, с. 171].

Московський так званий цар Іван IV врешті-решт за допомогою представника Папи таки випросив мир у короля Стефана Баторія.

«…6 января 1582 года был заключен русско-польский Запольский мирный договор. В действительности он не Запольский, а Запольный, и был это не мирный договор, а всего лишь перемирие сроком на 10 лет, и не с. Польшей, а с Речью Посполитой» [173, с. 374].

І хоча шановний білоруський історик Анатолій Єфимович Тáрас всі зауваги подав правильно, та надто однобоко. Бо Іван IV був царем не «русским», а тільки «московським», а Русь була складовою частиною Речі Посполитої, і її Великий князь Василь-Костянтин Острозький зі своїм козацькими військами брав участь у воєнних походах на Московію. А головне — не пояснюється, чому Московія не могла укласти повноправний мир, а тільки — «перемирие на 10 лет». Московія в ті часи була васалом Кримського ханства і Османської імперії, тому самостійно підписати мирний договір не мала права. Та сьогоднішня Москва цього визнавати «не изволит», чому й блефує.

Які ж головні підсумки Лівонської війни (1558–1583)?

«Итак, царь Иван по всем статьям проиграл Ливонскую войну, длившуюся почти четверть века (1558–1583 гг.). Она стоила огромных жертв Московскому государству и, вместе с опричным террором, полностью разорила его.

В результате этой войны Ливония была разделена между Речью Посполитой, получившей Видземе, Латалию, Южную Эстонию, Курляндское герцогство, и Швецией, к которой отошла Северная Эстляндия с Ревелем, а также территория у Финского залива… Дания получила остров Эзель (Сааремаа) и отдельные районы в бывшем Курземском епископстве…

Полное разорение Ливонии московитами, их чудовищные зверства по отношению к населению вызвали повсеместную ненависть жителей Прибалтики к московитам.

Спустя 130 лет это чувство вновь освежили войска Петра I, вторгшиеся в Эстляндию, Лифляндию и Курляндию. Все 20 лет Великой Северной войны русские солдаты снова грабили и жгли, насиловали и убивали жителей этих стран. Прошли еще 180 лет, и в 1940 году сюда устремились моторизованные орды «Красных русских», следом за которыми пришли комиссары НКВД. Опять начались грабежи (теперь уже под лозунгом ликвидации городской и сельской буржуазии), опять начались ссылки. Между тем многие современные россияне, не желающие ничего знать о мерзостях, многократно учиненные их предками, искренне обижаются на «коварных неблагодарных» прибалтов: «за что они так не любят русских?» [173, с. 348–350].

Саме у ті важкі та жахливі роки жив і діяв український князь Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526–1608).

3. Некоронований король Русі (України)

Так у Великому Литовсько-Руському князівстві йменували князя Василя-Костянтина Острозького — сина знаменитого руського (українського) Ганнібала.

Як оцінив Іван Огієнко: «Українські магнати, усі разом, не зробили для України стільки, скільки зробив К.-В. Острозький» [153, обкл.].

І, слід думати, що ця оцінка не перебільшена. Та зауважимо, що великий науковець і митрополит Іван Огієнко ще більше поцінував би цей князівський рід Галицьких-Острозьких, якби уся правда про нього була відкрита, чи, хоча би, поновлена. Тому ту правду доводиться досі збирати по зернині. А, головне, аналізуючи давні факти і події, робити з них нові висновки.

Історик Дмитро Савич Ліщук у праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», на мою думку, зробив значні відкриття, досліджуючи життя та діяльність князя. Але, будучи вихованцем старої, радянської наукової школи, скоріше, не побажав виходити за її межі та потрактував їх за тогочасними приписами. Послухаємо:

«За останніми історичними дослідженнями, датою народження К.-В. Острозького вважається