Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— Конкретно! — кинув Ковбик.

— Конкретно: Панчішка.

— Покличте мені Панчішку.

Арій Федорович незабаром повернувся разом з Панчішкою.

— Товаришу Панчішко, — офіційно почав Стратон Стратонович, — ви приблизно знаєте, в якій ви установі працюєте?

— Знаю, — Масик перелякано глянув на Нещадима. Той стояв, як холодильник, в якому морозильник випустили наверх.

— Так-от, я вам хочу нагадати, що у нас філіал науково-дослідного інституту по вивченню попиту на шапки. А ви гадаєте, що це дитсадок. Тільки з тією різницею, що тут хоч не годують з ложечки, так зате дають заробітну плату… і преміальні.

— Але, Страт Стратич…

— Я вам не Страт Стратич… Ви мене не скорочуйте! Ось ви на нашого, усіма шанованого…

Після останнього слова Арій Федорович підвів очі і глянув на Ковбика, відшукуючи в його очах відтінок іронії. Але нічого подібного там не помітив…

— Так-от, я повторюю… Ви на нашого шановного Арія Федоровича вигадали ганебне не тільки для нього, але й для нашої установи прізвисько…

— Яке? — скривився Масик.

— Чомбе! — випалив Ковбик, ніби кинув петарду.

— Чомбе?! — підхопив її Панчішка. — Я… Чомбе…

— Не ви Чомбе, а Арій Федорович — Чомбе, — поправив Ковбик.

Арій Федорович ще раз підозріло глянув на Ковбика, але й цього разу нічого підозрілого не помітив.

— Я?! Вигадав Чомбе?!

— А хто ж, дорогенький, по-вашому, я? — аж зігнувся, перепитуючи, Нещадим.

Масик почав потроху, здається, відходити.

— Я вам усе поясню, Страт… Стратоне Стратоновичу…

— Поясніть, поясніть, — Ковбик підсмикнув штани.

— Якось Арій Федорович підслуховував… вибачте, стояв під нашими дверима…

— Це було випадково, — перебив його Нещадим.

— А я й кажу, — погодився Масик. — Арій Федорович випадково стояв під нашими дверима. Ми сиділи з Ховрашкевичем і Адамом Кухликом… Вибачаюсь, Адамом Баронецьким… Раптом телефонний дзвінок. Я знімаю трубку і чую: «Алло! А Чомбе можна?» — «Якого Чомбе? — обурився я. — Це солідна установа — «Фіндіпош» і ніякого тут Чомбе нема!» І хотів уже покласти трубку. Раптом відчиняються двері — і вбігає Арій Федорович: «Не кидайте трубки. Не кидайте трубки, — закричав він. — Чомбе — це я», — Панчішка повернув своє лагідне і рожеве личко до Нещадима: — Так було, Арію Федоровичу? Ну, скажіть?!

— Ви… ви… ви… — Арій Федорович захлинався, — ви негідник, дорогенький! Ви більший негідник, ніж я уявляв…

— Ну, для чого ж ви так грубо? — перебив його Стратон Стратонович. — Панчішка вас нічим не образив…

— Але він усе змістив. Розумієте, змістив… То вже було тоді, коли вони вигадали на мене те прізвисько. Після того був телефонний дзвінок…

Ковбик тоді в душі щиро сміявся. Тепер йому було не до сміху. Їжаки й ондатри споєні і від великої дози алкоголю відкинули, як він казав, кінцівки, так і не встигши увійти в безсмертя й історію.

— Вони увійшли тільки в смерть. У кого ж які пропозиції? Я теж не сумніваюся, що це справа рук Нещадима… І нам з дня на день треба чекати приїзду комісії по розслідуванню…

— У мене є пропозиція, — ображений у своїх почуттях, вдруге підвівся Сідалковський.

— Ювілейний концерт? — кольнув його Ковбик.

— Периферійний вилов їжаків і ондатр під приводом вивчення попиту на шапки…

— А чіткіше? — Ковбик зупинився перед Сідалковським і пильно глянув йому в очі.

— Чіткіше: у благородного тестя Євмена Миколайовича у дворі стоїть амфібія. Я готовий цієї ж миті відправитися у кругосвітні мандри в пошуках ондатр і їжаків. У цьому мене підтримає і Євмен Миколайович. Головне, аби Філарет Карлович дав нам свою амфібію.

— Тато дадуть, — запевнила Зося.

— Тоді буде все: і хутро, і колючки, — закінчив Сідалковський.

— Це ідея, — хитнув головою Ковбик. — Але все це потрібно тримати в секреті. Ви гарантуєте, що наловите ондатр і їжаків?

— А скільки їх потрібно, Стратоне Стратоновичу? — поцікавився Грак.

— Шість пар колючих, шість пар м'яких…

— Але, то я перепрошую, — втрутився Ховрашкевич, — з ондатр: чотири самки і два самці. З їжаків то буде навпаки: самців чотири, самочок — двійко…

— Це по лінії Євмена Миколайовича. У нього диплом з відзнакою, і, я думаю, він зуміє відрізнити самця від самки, — кинув репліку Сідалковський.

— Але я вас от про що попрошу, Сідалковський, — задимів цигаркою Стратон Стратонович. — Як можна швидше! Ми тим часом тут усе як слід обдумаємо… Наказ про відрядження, Маргарито Ізотівно, підготуйте негайно, а ви, Карле Івановичу, видайте гроші! І ще одне: розподіл про преміальні доведеться, Карле Івановичу, переглянути… Ми, здається, у першому варіанті дещо суб'єктивно підійшли до цієї важливої фінансової справи, — мовив Стратон Стратонович і по-батьківськи глянув на Сідалковського, чого раніше за ним не водилося.

— Грак, — звернувся Сідалковський до Євмена Миколайовича, коли вони залишили кабінет, — ви помітили приступ службової совісті?

— У кого? У мене? — перепитав той.

— Від скромності ви не помрете. Для чого це перебільшення? Де ж у вас совість, Грак? Ви ж самі мене запевняли, коли збирали у відро «золотий дощ» «генерала» Чудловського, що совісті у вас давно нема. Не у вас приступ, Грак, у вашого керівника — Стратона Стратоновича. Але в цьому ваша заслуга і трішки моя. Я йому подав ідею, ви її будете здійснювати. Грак, пам'ятайте, ніщо людей не робить такими добрими, як горе. А от така неприємність, як смерть ненароджених шепеонів, зробила Стратона, Стратоновича об'єктивним. Після цього, можливо, і вам, Грак, перепадуть преміальні, хоч у «Фіндіпоші» ви працюєте без року три дні.

Вони вийшли на вулицю. Над «Фіндіпошем» піднімалося сонце. Ртутний стовпчик загрожував розірвати скло і ударити срібним фонтанчиком у небо. Настрій у Сідалковського був бадьорий і життєрадісний. Хотілося любові, тепла і смаженої картоплі на салі, та свіжих червоних помідорів до ковбасок по-львівськи.

РОЗДІЛ XXII,

в якому розповідається про батареї парового опалення, поїздку в Париж, Ію, яка піднімає завісу над загадковістю Сідалковського, розчарування і охолодження, пістолет, «Сором'язливу красуню», геніальні речі, механізатора широкого профілю, мідяки, спідницю, французьку здобну булочку, посипану цукровою пудрою, і зелений коридор

— Сідалковський, — казала Ія, — я вам не мама і не Тамара.

— Я знаю, — спокійно відповів Сідалковський. — Ви щось середнє між ними.

— Сідалковський, — загрозливо повторила вона. — Ви жартуєте з вогнем!

— І це я знаю. Але й вогонь, Іє, не вічний, як, скажімо, батареї парового опалення. Вони час від часу теж охолоджуються…

— Що ви цим хочете сказати?

— Тільки одне: настало літо, опалювальний сезон закінчився…

— Ви хам!

— Ви мене з кимось плутаєте! Ні до Хама, ні до Іагофета, як і до Сіма, я не маю ніякого відношення. Я мав пряме відношення свого часу до вас, але…

— Доказуйте, — Ія сіла у єдине крісло Сідалковського і, демонстративно пускаючи дим, глянула у