Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Першого разу (зустрілися ми навпроти вірменського костьолу) я відразу спитав, чи впізнає мене. Була така думка, що, як заперечить, відкланяюся й піду собі геть. Не заперечила. Відповіла, що давно знала мене з прізвища, ще заки Роман ввів мене в їх дім.

Мені кортіло довідатися ще більше, і я жартома зауважив, що в неї чудесна пам'ять. Зиркнула на мене з-під крайка повік (ох, той погляд!) і сказала без збентеження:

— Пам'ятаю лише те, що приємне для моєї пам'яті.

Дотепно. Нічого не скажеш! Але май на увазі, Маркіяне, виходить, що твій «циферблат» все ж таки чимсь звернув її увагу на себе.

Вдруге зустрілися ми на пошті. Я попросив (набирає вуйко з бурси салонних манер) дозволу провести її додому. Без вагання погодилася. Мене аж здивувала її готовність. Я закинув, чи не буде з цього приводу мати неприємності від батьків. Якийсь чорт хвостатий пхає мене, щоб усе глибше і глибше вертіти. Орисю здивувало моє запитання.

Потім із спокійною простотою, що мені дуже сподобалася в ній, відповіла, що з приводу Романових товаришів у неї ніколи не може бути неприємностей від мами.

— Чому? — не втерпів я.

— А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.

— А чому ваша мамуся так думає?

— А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте — я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.

Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).

Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.

— Хочете бути піаністкою-віртуозом? — спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.

— Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.

Я зрозумів без дальшого пояснення.

Ринки білих рабів існують і в наші часи.

Кінець серпня.

Був на зборах студентської секції при товаристві «Бесіда». Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.

Ще серпень.

Я не витримав і напрямки спитав у Орисі, чи вона погодилася б піти за ровесника свого брата, якщо, річ ясна, він мав би освіту і становище. Відповіла просто, що — так. Тільки, — додала з застереженням, — він мусив би їй дуже і дуже подобатися, бо мамця вважає, що чоловік від жінки повинен бодай на сім років бути старшим. Така відверта, щира відповідь Орисі трохи збентежила мене. Я уявляв собі, що дівчата їхньої сфери більш несміливі в цих питаннях, принаймні для кокетства. Її великий спокій, ця її впевненість трохи знижує її вартість в моїх очах як дівчини, дівчини-русалки. А все ж я визначив уже координати для свого життя: здобути диплом, становище і — за всяку ціну — Орисине серце.

Останній день серпня.

До бурси вже заїхали бурсаки. Директор викликав мене до себе.

— Що ви думаєте робити, Івашків?

Я відповів, що вже записався на правничий відділ Львівського університету. Хочу вчитися далі. Він відповів мені, що цього хоче кожний, хто кінчає гімназію, — але які підстави в мене є для такого бажання? Він не бажає мене знеохочувати, але хотів би просто застерегти, що у Львові є більше кандидатів на цензорів, ніж у нас бурсаків. Ще хотів би просто застерегти, що на приватні лекції теж не можна розраховувати, бо для цього потрібні знайомства, і то добрі знайомства! Якась посада у «Просвіті» чи «Дністрі», як то бувало за його часів, тепер майже виключена. Яка-небудь нічна фізична робота теж виключена, бо безробітні чорнороби не допустять мене до неї. Він запропонував мені залишитися на цей час у бурсі на місці цензора, а крім того, підучуватися якогось ремесла.

Я розумію його. Він радив мені щиро, як батько. Але, на жаль, я не можу скористатися з його розумних порад.

Я все одно мушу поїхати до Львова і, хоч би світ догори ногами став, мушу здобути диплом і її, мою єдину. Останнім часом дуже вподобав читати любовні вірші. Особливо «Зів'яле листя» Івана Франка.

На цьому сторінка щоденника кінчається, а далі кільканадцять сторінок видерто рукою самого Маркіяна, бо видерто було акуратно і де-не-де навіть вирівняно ножицями.

3 січня 1936.

На «Камчатці» в студентському домі доходить до мінус п'яти. Спимо по троє на ліжку, але це небагато допомагає. Мені завжди доводиться спати крайнім, бо не плачу за кімнату.

Ходжу навіть на ті лекції, що їх нема в індексі, бо це єдиний спосіб зігрітися трохи.

Є ідея: чи можна б всунути університетському сторожеві «куку в руку», аби дозволив ночувати в коридорі? Але звідкіля тієї «куки» взяти, коли я вже третій день живу на гіркім чаю і піснім хлібі?

Зробив відкриття: голод можна усмиряти відповідною дозою сну. В Товаристві прихильників освіти обіцяють місячну допомогу. Директор бурси мав рацію: не можу знайти ніде ні чорної, ні білої роботи. Як тільки заговорити про роботу, на тебе дивляться як на людину несповна розуму. Один добродій так і запитав мене:

— Дозвольте, а з якого краю ви до нас приїхали?

Без дати.

Орися ходить учитися танцювати. Не можу перешкодити в цьому. У неї ясно-попелясте каракулеве хутро і така сама шапочка. Розумна з неї дівчина, бо не соромиться мого потертого пальта, хоч виглядаю поруч з нею, як раб поруч королеви.

Вчора спитав її, чи можу її провідати в домі дядька. Почервоніла (вона, така завжди спокійна і впевнена!) і заперечила. Я почав настоювати, щоб пояснила мені причину відмовлення. Відпрошувалася, аж сльози навернулися на очі. Факт цей, замість ніжного співчуття, породив у мені якусь злість на неї. Я загородив їй дорогу й пригрозив, що доти не відступлюсь, доки вона не пояснить мені причини.

Ах, який писаний дурень