Читати книгу - "Без козиря"

class="p1">— Колись пригадаю. Все це історія, панове, — і опустив книжку за пазуху. — Ну, я теж, за поетичним прикладом, спатоньки, а може б, ще трошки поспівали «Ой у лузі», га? Нема охоти? Ну, так я спатоньки. А машиніст, видно, таки більшовик. Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало.

Лец-Отаманів дивився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграї збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що — малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови — українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка — усе про козаків, про козацьку славу. «Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі». Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка «степ широкий, край веселий та й занапастила». Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати «Катерино, вража бабо, що ти наробила?..» Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в надії на те, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика.

Лец-Отаманів ще від батька навчився поважати начальство. Цю рису в ньому цінували, і він хутко став просуватися по військовій драбинці. Перед ним відкривався привабливий шлях доскочити того, чого не доскочив батько. І враз революція перевернула все шкереберть. Ідея самостійності України прийшла на допомогу. Те, про що колись мріялось, оберталось у реальність, і він став активним «самостійником». Спочатку, як і багато інших, бавився козацькою романтикою, але хутко зрозумів, що час архаїчних атрибутів Запорозької Січі минув. З матнею козацьких шароварів легко заплутатися в трибках машини, гетьманську булаву вручають тепер не переможці на козацьких радах, як колись, а хитрі агенти монополістів, такі як полковник Фрейденберг чи капітан Ланжерон, що навіть сам склав для Директорії текст ноти. Хотіла чи не хотіла Директорія, а примусили не тільки погодитись, а ще й уклінно просити про протекторат над політичним, економічним і воєнним життям України. Не про козацькі вольності, а про міцного господаря, на якого б можна було опертись, про багатого покупця на природні багатства в землі і над землею, про верткого вождя не в жупані, а в кургузому піджачку, але з довгим титулом. От про що тепер думали політики в Києві. Історія висунула Симона Петлюру… Після всіх цих балачок про наполегливих Фрейденбергів і Ланжеронів йому вперше запала в голову, що отаман Петлюра не зовсім відповідає тим перспективам, які розгортаються перед Україною. Цікаво було почути думку дипломатів, і він опитав ніби між іншим:

— Що ви думаєте про нашого батька отамана?

— Що ж про нього можна сказати? — відповів професор. — Говорять, що Петлюра щирий, але це ще не аргумент для ролі «вождя». Семінарська наука до кадила й кропила наших головних отаманів — занадто малий ценз для міжнародної дипломатії.

— Правду кажучи, — сказав редактор, — Україна заслужила на більш почесного ватажка, а Симонові Васильовичу бракує навіть елементарної чесності.

— Цебто? — запитав Лец-Отаманів.

— Його ж висунули в конгрес од есдеків, а він на другий день перекинувся до соціалістів-народників і зостався в Директорії. А коли завтра він стане монархістом? Такі діячі на все здатні.

— Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?

— Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, — сказав роздратовано професор, — жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.

— А що вимагає командування Добровольчої армії? — запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.

— «Единой, неделимой», — відказав редактор, — як хотів полковник Балбачан. До вашого відома, його вже сьогодні заарештували.

— Значить, з добровольцями ніяких переговорів не ведеться?

— Навпаки, є надія, що хутко домовимось.

Ніна Георгіївна докірливо похитала головою:

— Антанта, Добровольча армія! А для Вкраїни й місця не залишається.

— Вистачить, пані. Треба тільки вміти пристосовуватись. Ви куди їдете?

— До Одеси, — відказав за неї сотник.

— Виходить, по дорозі.

— Ви ж мене не візьмете?

Професор змішався:

— Розумієте…

— Розумію, пане професоре, місія. Не турбуйтесь.

— Ні, я хочу сказати, що немає вільного місця. Решта вагона зайнята санітарною місією Червоного Хреста.

Ніна Георгіївна криво посміхнулась:

— Не турбуйтеся, панове, я на ближчій станції пересяду в свій поїзд.

Запала напружена мовчанка.

З верхньої канапи, де в такт рухові коливалося кругле тіло кооператора Загнибіди, враз розляглися на все купе булькання й свист із такою силою, ніби хто раптом у барилі з квасом вибив затичку. У той же час ледве чутно від паровоза, теж захлинаючись, залунав свисток. Ніна Георгіївна й Лец-Отаманів заметушились і, подякувавши, вийшли в тамбур.

Поїзд, здригаючись на стиках, у білій піні із снігу підповзав до якоїсь темної будови без жодних ознак світла й життя. Ніна Георгіївна стояла на дверях попереду сотника й хукала на сніжний пил, що його цілими жменями сердито й настирливо вітер кидав в її матове обличчя. Сотник Лец-Отаманів був збуджений. Він зазнайомився з такими визначними державними діячами, і це тішило його самолюбство. Почув із перших джерел найтаємніші справи, а головне, що із балачок він вивів несподіваний висновок. Ніна Георгіївна, що виявилась розумною жінкою, засмутилась, а його розпирає радість. Україна ще може вийти на історичну арену.

— Чуєте, Ніно Георгіївно! Значить, «ще не вмерла Україна»!

— На вашу думку! — відказала вона через плече. — А мені здається — від України залишається одна лише назва.

— Наївна ви! Дурні метелики летять на світло і… гинуть. Нехай, кому любо, летять на примару козацьких жупанів, ми їх наперед виставимо, а самі будемо кувати таку Україну, яка вийде на європейську арену і сяде за один стіл з Німеччиною, Францією, Англією… Може, це й дорого обійдеться, але у нас є чим заплатити: ліси і гори, Дніпро і Чорне море, степ і пшениця, вугілля, руда. Де ще ви знайдете