Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

— Я не п'ю горілку, — Марк обхопив голову руками й застогнав, він урешті почав усвідомлювати, що зараз із ним має відбутися.

— Заливай! — один узяв Марка за волосся, різко смикнув до себе, а інший луснув його в щелепу, і Марк відчув, як боляче вдарило в зуби міцне скло півлітрової пляшки, і тепла рідина потекла в горло.

Він кашляв, відпльовувався, захлинався, горілка текла через ніс і заливала очі, але вони таки влили в нього всі 500 грамів і, відчинивши двері, викинули пляшку на траву.

— Выходи! — його штовхнули в спину. М'яка, запашна земля. Суха трава лоскотала щоки й уста, маленькі грудочки заплутувались у волоссі. — Копай давай! Разлегся.

Марка підняли і, давши лопату, змусили копати яму. Він не міг сказати, що аж надто п'яний. Навіть не так — він був цілком тверезим. Очевидно, це все концентрація. Коли людина збирає всю свою силу в кулак і наказує організмові підкорятися наказам розуму, ані алкоголь, ані наркотики не мають над нею ніякої сили. Утім, знаючи, що оці троє чоловіків, двоє з яких палять цигарку за цигаркою, спостерігаючи за Марковою роботою, а третій, ставши навпроти нього, посапуючи, кидає землю, допомагаючи Маркові якомога швидше викопати яму, думають, що він п'яний, то краще їм підігрувати й жодним рухом чи поглядом не виказати себе. Марк кілька разів картинно впав, перечепившись через лопату, почав сміятися, потім матюкнувся і, перевернувшись на спину, щось голосно закричав. За що отримав удар черевиком по печінці.

— Ну что, вроде нормалек? — чоловік у блакитній тенісці підштовхнув Марка до ями і, забравши в нього з рук лопату, приклав йому до скроні пістолет. Марк заточився, але той схопив хлопця за плече. — Стой, парень, стой, сейчас все закончится. — Марк заплакав, потім кілька разів крикнув і, упавши на коліна, почав істерично схлипувати та кликати на допомогу.

— Опусти ствол, — він потирав свої смердючі руки і не зводив із Марка очей. — Он не соображает ни хера. Зачем его мочить? Дай ему пушку.

— Не исполняй, — штовхнув Марка в плече і плюнув собі під ноги.

— Давай-давай, — узяв хлопця за руки і підняв з колін, потім дістав із кишені зброю. — На, отстрели себе башку, слышишь?

— Собі? — Марк дивився на чорний метал і руку цієї страшної людини.

— Да, себе. На, — він вклав пістолет йому в долоню і ступив кілька кроків назад, — сейчас бахнет.

Водій пішов до авто. Марк стояв із заплющеними очима. Під ногами — яма, в руках — пістолет Макарова. Він рахував секунди й намагався дати собі відповідь на одне-єдине запитання: він хоче жити чи ні? Варто прикласти дуло до скроні й натиснути спусковий гачок, як усе закінчиться: і біль, і страх, і невпевненість, і смуток, і нелюбов, і необхідність думати про те, куди йти і що робити, і жага помсти, і мрії про щастя, яке враз перетворилося на купку попелу. Повіє вітер, і його велика мрія осяде на полях і в лісах, а йому залишиться тільки відчуття гіркоти на вустах і незгойна сердечна рана, для якої нема в цьому світі ліків. А може, все ж таки зробити надзусилля й використати цей шалений шанс, який йому зараз дає життя, ступити крок, і, долавши прірву, піти собі далі, і йти, допоки стане сил дихати, й вірити в те, що все буде добре, і правда таки переможе, нехай не скрізь і не назавжди, нехай вона переможе принаймні в його свідомості та серці. Він стиснув руків'я, поглянув з-під брів, де стоять ті двоє. Вони палили й весело щось обговорювали. Марк дослухався. Йшлося про якусь дівку, яку вони кілька годин тому трахали в рот на задньому сидінні авто. Їх розділяло всього сім метрів. Не більше. Марк приклав пістолет собі до скроні. Чоловік із важким підборіддям поволі рушив у бік Марка. Той, другий, тримав пістолет у руці. Марк знав, що в нього є хіба секунда, не більше. Коли нападник уже був за метр від нього, він ступив крок назустріч, щосили вдарив його ногою в живіт. Чоловік скрикнув і впав на коліна. Другий не встиг вистрілити. Куля вдарила в ніс і вийшла через потилицю. Коли Марк убив другого, водій вискочив з автівки і, голосно матюкаючись, побіг у бік лісу. Очевидно, у нього не було зброї. Марк опустився на одне коліно. Водій біг досить швидко, але до лісу було ще метрів із двадцять. Перша куля потрапила йому в бік. Кров заливала траву, але він продовжував повзти. За хвилину Марк наступив ногою йому на голову і сказав: «Досить». Водій мовчав.

— Хто вам сказав мене вбити? — Дуло пістолета дивилося просто в спину водієві.

— Пошел ты на хуй, мудак!

Марк натиснув на гачок. Потім він вистрілив удруге.

Тіла кинув у яму й засипав землею. Але перш ніж сховати їх під шаром чорнозему, перевірив кишені вбитих. Водій виявився майором МВС Буцьком Миколою Сергійовичем, страшний чоловік із вузькими очицями — працівником УБОЗу Манжаком Артемом Павловичем, а той, у блакитній тенісці, — підполковником Андрієвським Кирилом Федоровичем. Марк сховав посвідчення і, відійшовши від машини метрів на десять, вистрілив у бензобак. Він не бачив вибуху, бо одразу розвернувся й побіг до лісу. У нього не було грошей, і куди йти, він не знав. Марк викинув пістолет і, спершись на дерево, ще довго спостерігав за тим, як горить автомобіль. У кишені завібрував мобільний. Його це здивувало: у Києві не було людей, які могли б йому зателефонувати. Жодної людини, яка хотіла б його почути. Прихований номер. Марк дуже не любив, коли йому телефонували люди, номера телефону яких він не бачив. Ніч принесла прохолоду і спокій. У лісі було зовсім тихо, тільки кричали десь птахи, і шуміло листя високих дерев.

— Алло.

— Марку, ти живий? — Він ніколи раніше не чув цього голосу.

— Так, я живий.

— Значить, тобі таки вдалося від них утекти?

— Ні. Я їх убив, — Марк кілька разів голосно кашлянув, дерло в горлі від нервового напруження чи нічного холоду.

— Значить, я не помилився. Марку, флеш-карта, яку ти взяв у камері схову, у тебе?

— Так.

— Ти прослухав запис?

— Ні.

— Ти мусиш це почути.

— І що тоді?

— Тоді ти все збагнеш. І змушений будеш вирішити, що тобі робити. Бо те, що ти почуєш, і є правдою про те, що насправді відбувається в