Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.

Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний. гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.

Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:

— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…

I треба ж було видіти його обличчя в цю мить!

В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.

Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.

Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.

— Укусив я пряничка — церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі — бог-син і бог-отець…

I зненацька урвав:

— Але — казці кінець!

Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких.

Громада вже сунула до нього, — знали, де шукати: цього ж дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх либонь городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, — тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок.

Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом:

— Тільки ти порадиш нас, Козаче!

— Чого не може громада, — відмовив Мамай, — того й Козакові зась!

— Ти знаєш більше за нас!

— Від усіх — не більше, — чіпляючи бандуру на дубову гілку, закинув Мамай.

— Ти ж усе вмієш!

— Дещо вмію, — погодився запорожець. — .Ти ж можеш усе, чого схочеш!

— Хочу я й справді — багато. А можу… — і Козак Мамай розвів руками, і око прискалив кумедно, і вусом повів. — Гай-гай!

— Гай та ще й зелений! — сказали добрі люди. — Ми таки й справді зараз мусимо зробити більше, як можемо..

— Ні, — заперечив Мамай. — Ви, панове-громадо, більше можете, ніж вам здається. Ви більше маєте, ніж ви знаєте. Ви більше знаєте, ніж гадаєте, більше сієте, ніж пожинаєте. Ви, панове-товариство, більше здужаєте, ніж оце зараз хочете, бо ж ви ще й не знаєте всього: що ви можете, що ви вмієте, що ви маєте…

— Але ж нам треба знайти саме те, чого нема!

— Все, що нам потрібно для війни, для подолання!

— Все це є в Калиновій Долині! — проголосив Козак Мамай. — В оцій багатющій землі.

— Де ж воно?

— Де?

— Треба шукати!

I наш Мамай, уклонившись воєначальникові, старшині й поважним панам-цехмайстрам, віддав чолом і всьому народові і мовив:

— Хай нас рятує рідна земля.

Мовчання скувало громаду. Тиша пойняла весь гурт людей.

А Козак Мамай, повагом одійшовши до кущів калини, на горбок, став навколішки та й припав до землі. В благанні. В молінні:

— О, земле…

Та й усі, хто там був, повклякали на землю, і громада, наче одні великі груди, глибоко зітхнула:

— Земле-матінко!

— Дай сили! — молився Мамай.

— Дай сили… — одностайно видихнув гурт.

— Рятуй і поможи!

— Рятуй… і поможи…

— Відкрий нам лоно щедре…

I, вухом до землі припавши, Козак Мамай слухав.

Усі ждали.

Кивало за вітром білопінне калинове гілля.

Туркотіли голуби на дзвіниці.

Дзвенів у високості жайворон.

Десь телятко матір свою стиха кликало.

У високості проквилив самотній сокіл: «кгіак, кгіак!»

I все замовкло.

Аж раптом подихнув легенький вітер.

I знову пролетів.

Рвонув.

Іще. Та й ще.

Та й закрутився вихором.

Знялася хмара гайвороння і, пролинувши над містом, на мить заступила сонце, і притьмом стемніло, як пізнього вечора. Та за хвильку часу знову заграло літнє надвечір'я всіма барвами, знову сонце забриніло на вечірньому прузі, знов озвався сокіл, знов чути стало жайворона, бо тиша царювала над юрбою, як і перед тим.

Козак Мамай підвівся.

Очі йому палали, мерехтіли, мало дим не йшов, ліва його брова, помітно більша від правої, округлилася й звелася ще вище, вуса Козакові настовбурчилися, козацький чуб аж ворухнувся, обличчя зблідло, як тільки може збліднути дублене на всіх вітрах обличчя, і аж голос захрип, коли він стиха мовив до громади:

— Нас урятує скарб.

5

Він це мовив тихо. Тишею була й відповідь. I світ замовк над моріжком зеленим. Навіть голуби на дзвіниці.

Навіть бджоли перестали дзижчати в квітах калини, в катрані.

Аж вітер принишк.

I знову Мамай сказав:

— Нас урятує скарб…

I завмер, — як став, так бунчука й стояв.

Спитав Мелхиседек:

— Який же скарб, Мамаю?

— У цьому ж городі, в щедрій землі Долини, сховано давні скарби…

— Запорозькі! — підказав йому хтось.

— I князівські… ще, може, від Русі старої. Чи, може, й скіфські… чи ще які скарби, панове товариство.

— Чули таке вже не раз! — відказав, із самого тільки потягу до суперечки, сотник Хівря, муж трезвенний і доброчесний. — Казка!

— Які тут можуть бути скарби! — підтримав сотника й пан Купа, бо ж йому зовсім не хотілося, щоб хтось інший те захопив, що мало належати тільки йому одному. — Скарби, скарби! Слухати смішно!

— Як же й узяти їх? — спитав гончар Саливон.

— Заклятого скарбу так просто й