read-books.club » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 101 102 103 ... 131
Перейти на сторінку:
нею, спорохнявів розум. Двічі за останній рік він утікав — по-дурному, без підготовки, і ніякого тобі везіння, де вже тут домогтись удачі. Але ось пощастило врешті, коли вже згубив останню надію. Здається він насправді скоро побачить свій рідний куток, своє поле, стріхи маленького підлісного сільця Недолища, з його немальовничими полями, болотистим вигоном і переліском, де проминули його молоді літа, де майбутнє колись покликало його до незабутнього оманливого щастя. Невже це таки можливо? Від пагорбка до кінцевої мети його подорожі залишилося три версти. Невже вона збудеться?

Щоб не йти дорогою і розминутися з пагорбком, треба було якось проскочити вузенькою голою улоговинкою з ручаєм, перейти на той бік дороги, бо на цьому починалося болото, і він навряд чи тут пройде. Тут він уже все знав, не треба було й питатися. Він і раніше нікого не розпитував, хіба що в маленьких пастушків, одного разу — в бабусі старої, яка з костуром у руках брела дорогою в полі. І ніколи — в чоловіків чи молодих хлопців, дівчат, що могли його швиденько затримати, здати в міліцію. На молодих надії не було ніякої, води тепер геть усі комсомольці, виховані в підозрі, в ненависті до кожного чужого, незнайомого. А до такого знайомого, як він, — і поготів.

Дорогу він перебіг вдало, поблизу нікого не було видно, потім, ховаючися за кущами вільшняка, доклигав до більшого лісу. То був край великого казенного лісу, у якім колись виділяли дерева селянам — на будівництво. Він і сам пиляв тут на хату, коли будувався після війни на своему щойно придбаному наділі, який нарізала йому тоді сільрада — дванадцять десятин — по дві десятини на душу. А було в нього тоді шість душ: він із жінкою Ганною, двоє старих, синок Миколка та маленька донечка Олечка, що саме тоді народилася. І він, зневажений батрак, потомствений безземельник, став володарем такої сили землі з колишнього панського поля під лісом. Пам'ятає, душа його співала від щастя, білий світ здавався нескінченним раєм. Побудував хату, клуню, поставив хлівчика — зажили...

Десь тут, у лісі, поміж негустими товстезними хвоїнами повинна була трапитися йому стара стежка, та він не став шукати її, пішов навпростець. Зголоднілий, стомлений, ноги змоклі й замерзлі, проте тривожний неспокій, що охопив його, примушував посуватися уперед — тільки б скоріше. Часом навіть він забував про небезпеку, крокував навпрошки, хрускаючи сухим чагарником і галузками; проминувши березничок-підлісок, він вибрався на майже чисте і голе місце — протереб. Десь поблизу була і його ділянка, де він зі швагром Томашем пиляв узимку дерева, підліток Миколка допомагав тоді обсікати віття. Де зараз той Томаш?

Усе-таки він трохи пробіг лісовою стежкою, порослою травою, — іти спокійно він уже не міг: усе в ньому поривалось наперед, туди, де на узліссі повинно було показатися його поле, його осиротіла без господаря садиба. Певно ж, не стоїть пусткою, хтось там живе... А нещасний господар, здається, втрачав розважливість від нетерпіння, тремтів, мов у пропасниці, так хотілося йому швидше побачити свою вкриту дранкою хату з чорним комином, солом'яні стріхи хлівчиків, городець під вікнами, що був завжди засаджений жоржинами, яблуньки в садочку над копанкою. Коли садив та прищеплював, були ще маленькі, жменька листочків на гілочках, а тепер... Тепер, мабуть, уже стояли з яблуками. Що ж тут дивного, минуло стільки років... Він вибрався на узлісся біля старої, знайомої з дитинства розкарякуватої груші, трава під нею була геть уся обсипана свіжими і вже гнилуватими грушками, безліч їх жовтіло в пожухлому листі на дереві. Звідси добре було видно великий простір зораного на зяб поля. Чоловік помалу клигав по узліссі, все поглядаючи вниз, де біля ручая лежав сиротою його наділ. За ним виднілися в далечині крайні хати Недолища — стріхи хлівів, садочки і плоти поза городами. На шнурку крайнього городу, зігнувшись, порпалася жінка в червоній спідниці, мабуть, хтось із Томашевих жінок вибирав картоплю. Але де ж його садиба, де хата й будівлі? На рівнинному, трохи пологому наділі з молоденькими врунами озимини гойдалися під вітром декілька вже доладних яблуньок, але поруч не було жодної споруди. Довкола лежало голе поле — від лісу аж до самої копанки.

Федір ще йшов, незграбно човгаючи постолами по сухому бадиллю, але сили його меншали, хода робилася все важчою, і він зупинився. Потім знесилено спустився на обніжок під вільшаником і знерухомів.

Ну ось і дістався. Добрів. Три неймовірні місяці важкої дороги, мук і терпіння. Але на що було сподіватися, на що нарікати? На що він розраховував? Чого хотів? Найперш, побачити. Ну ось і побачив. Чи ж повинен хтось його тут зустрічати, чи, може, привітати втікача з того світу? Чи оберігати його господу, — мабуть, знадобилася іншим. Може, перевезена кудись, дала притулок добрій людині. З дітьми і старими. І, напевно, щасливішими, ніж він. А земля?.. Земля ось залишилася, і навіть зеленіє озимий лан. І здається, непогані вруна. Тільки на тому кінці копанки причорніли від вологи, але там завжди все, що не посієш, випрівало від мокви. Колись він пробував садити там картоплю, двічі сіяв коноплі. Зернові біля копанки не родили. Але оці тепер, мабуть, того не знають. Зсіяли все поле житом, думають, ростиме...

Він сидів отак, задумливий, до краю знеможений і дивився на все те, чого не бачив роками, до чого так рвався. Над полем і селом печально западали сутінки, з лісу долинав густий шум вітру і кудись пливли кошлаті дощові хмари. На полі не було нікого, люди не ворушилися в селі на городах, подвір'ях, за плотами й парканами. З кінця вулиці виїхав на підводі підліток, він сердито замахнувся пужалном на гнідого кістлявого коника — тихо погрюкуючи, колеса покотилися у рівчак за селом. Підлітка Федір і не старався пізнати, хоча тут, звісно, колись знав кожного, старого й малого. Усе ж минули роки, протягом яких, мабуть, зійшли зі світу старі, повиростали малі. Чи впізнає він когось? Та не дай боже, щоб тут упізнали його. Чи хоча б помітили. Схаменувшися, сповз з обніжка, скулився, сів нижче. Недавня збудженість помалу вщухала, він уже спокійніше став поглядати на знайоме з дитинства поле, клин озимини, одинокі деревця на колишніх межах, кущі в низинах та біля болітець. На тому кінці села купчилися зелені хвої, щось біліло під ними. Це було місцеве кладовище з усією його ріднею, дідами і прадідами — усім його родом. Та ще й іншими селянськими родами, що

1 ... 101 102 103 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"