Читати книгу - "Соловей"

Антуан.

Вона побігла, забувши про свої босі ноги. Лише опинившись за пару кроків від нього, вона різко зупинилася. Йому вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що її збезчестив інший чоловік.

— В’янн, — сказав він голосом, який вона ледве впізнала. — Я втік.

Він так змінився. Риси обличчя загострилися, а волосся посивіло. Запалі щоки та підборіддя вкривала біла щетина. Він був неймовірно худим. Ліва рука звисала під дивним кутом. Ніби була зламана, а тоді неправильно зрослася.

Він так само думав про неї. Вона бачила це в його очах.

Його ім’я зірвалося з її вуст.

— Антуан…

В’янн відчула, як по її щоках течуть сльози. Він теж плакав. Вона підійшла й поцілувала його. Коли він відхилився, вона побачила чоловіка, якого не знала раніше.

— Я можу краще, — сказав він.

Жінка взяла його за руку. Більш за все на світі вона хотіла притулитися до нього, відчути їхній зв’язок, але сором від того, що вона пережила, звів між ними стіну.

— Я думав про тебе щоночі, — мовив він дорогою додому. — Уявляв тебе в нашому ліжку в тій білій нічній сорочці… Я знав, що тобі самотньо, як і мені.

В’янн не могла вимовити і слова.

— Я тримався завдяки твоїм листам і посилкам.

Біля зламаної хвіртки Le Jardin він зупинився.

Вона раптом поглянула на будинок його очима. Хвіртка, що тримається на петлі, розбита стіна, мертва яблуня, на який замість червоних фруктів висять брудні клапті тканини.

Він штовхнув хвіртку.

— Чекай, — сказала вона.

Вона має сказати йому зараз. Потім буде надто пізно. Усе місто знало, що нацисти жили в будинку В’янн. Він почує плітки. Якщо за вісім місяців народиться дитина, люди щось запідозрять.

— Без тебе було важко, — почала вона, намагаючись дібрати потрібні слова. — Le Jardin поруч з аеродромом. Німці звернули на це увагу. Тут жило двоє офіцерів…

Парадні двері з грюкотом відчинилися.

— Тату! — до них через подвір’я бігла Софі.

Антуан незграбно став на одне коліно і, розкинувши руки, обійняв її.

В’янн відчувала, як її огортає біль. Він удома, як вона і мріяла, але вона знала, що так, як раніше, уже бути не може. Він змінився. Вона змінилася. Вона поклала руку собі на живіт.

— Ти така доросла, — сказав Антуан доньці. — Коли я їхав, тут жила маленька дівчинка, а тепер — молода жінка. Ти маєш розповісти все, що я пропустив.

Софі глянула на В’янн.

— Не думаю, що варто говорити про війну. Ніколи. Вона скінчилася.

Софі хотіла, щоб В’янн збрехала.

У дверях з’явився Даніель, одягнений у короткі штанці, червоний в’язаний светр і поношені черевики. Притискаючи до грудей книжку, він насупився, зістрибнув зі сходів і рушив до них.

— А хто цей гарненький юнак? — спитав Антуан.

— Я Даніель, — відповів хлопчик. — А хто ви?

— Я тато Софі.

Очі Даніеля розширились від подиву. Він випустив з рук книгу і кинувся до Антуана з криками:

— Тату! Ти повернувся!

Антуан пригорнув і підняв дитину на руки.

— Потім поясню, — сказала В’янн. — А тепер ходімо в дім святкувати.

В’янн тисячу разів уявляла, як її чоловік повертається з війни. Спочатку вона малювала у своїй уяві, як він кидає валізу і підхоплює її своїми великими сильними руками.

А тоді в її домі оселився Бек, змусивши її відчувати щось таке, що вона досі відмовлялася визнавати. Коли він розповів їй про ув’язнення Антуана, її очікування змінилися. Вона уявляла чоловіка схудлим, у лахмітті, але все одно тим самим Антуаном.

Однак чоловік за столом був чужим. Він низько схилився над тарілкою і склав навколо неї руки. Він обгризав кожну кістку, ніби їжу мали от-от забрати. Коли до нього дійшло, який вигляд він має збоку, він зашарівся і тихо перепросив.

Даніель не замовкав, а Софі та В’янн уважно вивчали того, хто був тінню Антуана. Він здригався від кожного звуку й дотику. Біль у його очах було неможливо не помітити.

Після вечері, поки В’янн мила посуд, він уклав дітей у ліжко. Вона зраділа можливості побути без нього, відчуваючи через це ще сильнішу провину. Він був її чоловіком, коханням усього її життя, але коли він торкався її, їй хотілося втекти. Тепер, стоячи біля вікна їхньої спальні, вона нервово чекала на нього.

Він підійшов ззаду. В’янн відчула його руки на своїх плечах, чула, як він дихає. Вона так хотіла притулитися до нього, але не могла. Його долоні пестили її плечі, руки, а тоді спустились на стегна. Потім він ніжно розвернув її обличчям до себе.

Антуан опустив комір її халата і поцілував плече.

— Ти така худа, — сказав він хрипким голосом, сповненим пристрасті і ще чогось. Чогось нового. Мабуть, утрати.

— Як порівняти із зимою, я набрала вагу, — відповіла вона.

— Так, — сказав він. — Я теж.

— Як ти втік?

— Коли вони почали програвати війну, стало… важко. Мене так сильно били, що я перестав відчувати ліву руку. Я вирішив, що краще хай застрелять мене при спробі втечі, ніж закатують до смерті. Коли ти готовий померти, план виникає сам собою.

Час розказати йому правду. Може, він зрозуміє, що зґвалтування — це теж тортури. Що вона теж була полоненою. Це не її провина. Вона вірила, що він зрозуміє, але навряд чи в цій ситуації річ була в провині.

Він обхопив її обличчя і підняв підборіддя.

Поцілунок був сповнений суму. Це було наче вибачення, нагадування про те, що вони колись мали. Коли він роздягав її, вона тремтіла. Вона бачила червоні сліди та його тілі, глибокі шрами на лівій руці.

Вона знала, що Антуан не скривдить її, але все одно їй було страшно.

— У чому річ, В’янн?

Вона дивилася на ліжко. Їхнє ліжко. Але могла думати лише про нього. Фон Ріхтера.

— П-поки тебе не було…

— Нам обов’язково про це говорити?

Вона хотіла зізнатися в усьому, плакати в його обіймах, почути, що все буде гаразд. Але як щодо Антуана? Він теж пройшов крізь пекло. Шрами на його грудях були схожі на сліди від батога.

Він кохав її. Вона відчувала це.

Але він чоловік. Якщо вона скаже, що її зґвалтували і тепер в ній росте дитина, це знищить його. З часом він спитає, чи вона могла зупинити фон Ріхтера. А може, колись поцікавиться, чи їй сподобалося.

Вона могла б розповісти йому про Бека, навіть про те, що вбила його, але вона не могла зізнатися Антуанові, що її ґвалтували. Дитина народиться раніше. Діти