Читати книгу - "Київська Русь"

“духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що [...] ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії”[620]. Імені Андрія тут немає, але зрозуміло, що йдеться саме про нього. Визнання Михаїла Дуки, щоправда, було зроблене під тиском обставин. Він потребував військової допомоги від Русі і просив її в цьому листі.

Своєрідним виявом тенденції суперництва Києва з Константинополем було й те, що на Русі X — XII ст. користувались особливою популярністю не сучасні їй твори візантійської літератури, а стародавні хроніки. Літописців у них приваблювала передусім концепція світової історії, творцем якої був Бог. Вплив ранньовізантійських авторів відчував і Нестор. Він не тільки зміг у своїй “Повісті минулих літ” відтворити широку історичну картину світу, а й органічно ввести до неї історію Русі. Ще Іларіону вона уявлялась країною, “яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли”.

Політичне та ідеологічне суперництво Києва з Константинополем знайшло відображення і в західноєвропейській історіографії. Адам Бременський називав Київ “соревнователем константинопольского скипетра и славнейшим украшением Греции”[621].

Підводячи підсумки сказаному, можна стверджувати, що ідейно-політичне суперництво Києва з Константинополем ґрунтувалось не на ворожнечі і протиставленні, а на прагненні Русі урівняти себе в церковному відношенні з Візантією. Треба визнати, що Київська Русь так і не стала церковно рівнорядною Візантії. Впродовж усієї історії вона перебувала на становищі однієї з візантійських митрополій. Досягти автономії Руській православній церкві не вдалося, але є всі підстави констатувати її постійне прагнення до цього.

Ідеї церковного усамостійнення зумовлювали пошук першоджерельних витоків східнослов’янського християнства. Як відомо, апостол Андрій на місці, де виник Київ, ніколи не був. Ця поетична легенда з’явилась як спроба узасаднити претензії руської церкви на римсько-християнську спадщину. Йдеться саме про претензії, а не право, якого в Київської Русі так і не було.

Що стосується традиційного “антагонізму” київського християнства до візантійського, про який говорив М. Чубатий та інші історики церкви, то це явне перебільшення. Канонічно Руська православна церква перебувала в повній відповідності з візантійською і не робила жодних спроб знайти собі місце в католицькій.

Від часу Брестської унії (1596) для України небайдужим є питання — яка течія християнства прогресивніша: візантійська чи римська? Інтерес до цього з новою силою збуджений у наш час, коли релігія стала одним із важливих чинників національно-культурного відродження. З позицій гуманістичної культури така постановка питання неправомірна. Але в науці і реальному житті вона має місце, і з цим мусимо рахуватися. Досить пригадати, що ціла доба українсько-козацького відродження пройшла під гаслами боротьби за православну руську віру, яка ототожнювалася з боротьбою за національну ідентичність, за києворуську культурно-історичну і політичну спадщину.

Сьогодні окремі вчені (Ф. Томпсон, О. Пріцак) намагаються довести, що певне відставання історико-культурного розвитку східного слов’янства, порівняно з країнами Західної Європи, зумовлювалося меншими структурно-творчими можливостями православної церкви. Погодитися з цим неможливо. У часи Київської Русі жодного відставання не було. Що стосується часів пізнього середньовіччя, то відставання тут обумовлювалось іншими причинами. Вони полягали передусім у тих вселенських катастрофах, яких зазнав православний світ впродовж XIII — XV ст.: розгром Константинополя хрестоносцями у 1204 р., сплюндрування Київської Русі монголо-татарами в 1237 — 1240 рр., завоювання Візантії і Константинополя турками у 1453 р. Аналогічна доля спіткала православні Болгарію та Сербію.

На відміну від Ф.Томпсона, німецький теолог Г. Подскальський вважає, що “однією з вирішальних цезур” в руській історії стала монголо-татарська навала. Вона ж зумовила і остаточне відділення Руської церкви від Заходу.

Отже, фактично було знищене культуротворче джерело візантінізму. Впродовж тривалого часу православний світ жив, по суті, спогадами про колишню велич Візантії, але без Візантії. Саме в цих подіях приховуються справжні причини наших втрат. Можна тільки дивуватися духовній потенції православ’я, яке знайшло в собі сили до відродження.

Все треба розглядати історично. При такому підході виявиться, що Київська Русь в часи перебування в “силовому полі” візантійської православної культури — найпередовішої в усьому християнському світі, ні в чому не поступалася перед своїми слов’янськими і неслов’янськими римсько-католицькими сусідами.

Сьогодні, з позиції тисячолітньої відстані, можна з упевненістю стверджувати, що прилучення Київської Русі до візантійської цивілізації було кращою альтернативою. Значення цього історичного явища швидше недооцінюється, ніж переоцінюється.

Спроба націоналізації церковного управління на Русі

У 1147 р. в житті Руської православної церкви сталася незвичайна подія. Церковний собор у святій Софії Київській обрав і висвятив митрополитом Клима Смолятича. Це був другий випадок за всю історію християнства в Русі, коли митрополичу кафедру в Києві посів не грек.

Ініціатива проведення Собору виходила від великого київського князя Ізяслава Мстиславича. Це добре видно з такої фрази літопису: “В то же лѣто постави Изяславъ митрополитомъ Клима Смолятича, выведе изъ Заруба”[622]. Його найближчим дорадником і помічником у цій неординарній справі став чернігівський єпископ Онуфрій. Після від’їзду митрополита Михаїла до Константинополя він, очевидно, виконував функції глави руської церкви і мав право на скликання Собору руських єпископів. Деякі дослідники вважають, що Онуфрій був найстарший архієрейством і авторитетом, фактично, вікарієм митрополита[623].

Собору передували події, які, по суті, і зумовили його скликання. У 1145 р. за правління великого князя Всеволода Ольговича (із роду чернігівських князів) виник гострий конфлікт між ним і київським митрополитом Михаїлом. Останній вирішив покарати князя: своїм “Рукописанням” він заборонив архієрейські служіння в головному храмі Русі і виїхав до Константинополя. Тим часом, на київському столі відбулася зміна князя. Всеволод помер, і великокнязівський престол перейшов до Ізяслава Мстиславича.

До конфлікту між Всеволодом і Михаїлом він не мав жодного відношення, але вийшло так, що покарання впало саме на нього. Патріарх зволікав із поставленням нового або поверненням до Києва колишнього митрополита. Зволікання було надто тривалим, і це не могло не дратувати Ізяслава Мстиславича.

Собор скликав єпископ Онуфрій. “Азъ свѣдѣ, яко достоить, съшедшеся епископомъ митрополита поставити”[624]. На послання відгукнулися не всі єпископи. За Іпатіївським літописом, до Києва прибуло сім єпископів: Онуфрій, білгородський Федір, переяславський Єфимій, юр’ївський Дем’ян, володимир-волинський Федір, новгородський Нифонт і смоленський Мануїл. Згідно з іншими джерелами, зокрема Новгородським Першим літописом, Нифонт в роботі Собору участі не брав. Сумнівною є й участь Мануїла. Обидва єпископи мали чітко виявлену провізантійську орієнтацію і не підтримали акцію Ізяслава — Онуфрія. Літопис не пояснює причин відсутності інших єпископів (усього на цей час в Русі було 10 єпископських кафедр), але вони цілком зрозумілі. Церковний собор