Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

А коли увечері, як повернувся з роботи господар, був улаштований урочистий бенкет, на якому для родини й гостя грала на піаніно й співала Галя, Янчук відчув себе так, ніби він із пекла та попав у рай небесний. «Коза», яку з оповідей Гриця Петро знав, як пустунку й мамину пестунку, на його поняття профана в музиці, і грала божественно, і співала ангельськи, а ще ж супроводжувала свої виступи коментарями — оповідями про пригоди чи посиланнями на історичні події, сув'язями з часом та приключками-притичинами, додаючи слухачам, а найпаче Янчукові, не лише приємних вражень, а й корисних знань.

Галя почала з Бетховена, з «Патетичної», «Місячної» та «Апасіонати», відкриваючи Петрові інший, незнайомий йому світ, і здивувала, коли програла рідний мотив ним неоднораз чутої пісні «їхав козак за Дунай», уплівши в нього свій непересічний спів. Посилив Янчукові враження і Бах, на деяких інтонаційних творах української пісенності якого Галя також свідомо наголосила.

Батьки, звичайно, були захоплені дочкою не менше від Петра, особливо як Галя на закінчення вечора заграла ряд пісенних обробок Петра Ніщинського з «Вечорниць» і «Назара Стодолі», закінчивши каскадом творів Миколи Лисенка, аж до Франкового «Вічного революціонера». По всьому Галя подарувала Янчукові «Думки про мистецтво» Ромена Роллана українською з підписом «На пам'ять від Кози».

Таким чином, вечір пройшов як акт прилучення присутніх до прекрасного і навіть богемного, і лише Гриць потерпав на ньому, ревнуючи сестру до батьків і товариша. Як полягали спати, він навіть не обізвався до Петра, хоча й не заперечив, коли той попросив дозволу трохи почитати при нічникові.

Занурившись у Ролланові думки, Янчук до запівночі плавав у благодатних хвилях їх інтелектуального й ерудиційного річища, чим досі не часто міг похвалитися, ще більше відчуваючи себе пригніченим армійцем-невільником, що витрачає дорогоцінний час на муштру замість пізнання огрому Всесвіту...

Вже наступного дня Гриць із самого ранку почав агітувати Петра поїхати з ним у Вороніж, ніби щоб подивитися на історичні місця, відвідати музеї, університет, музичну школу, яку закінчила Галя, і тітку — батькову сестру, що «живе там із чоловіком-п'яницею у халупі на Шанхаї». Про справжню причину й мету тієї поїздки Гриць мовчав, але Янчук із давніх оповідей товариша знав про існування у Воронежі його коханки Зіни Горбач, як і про умови, а точніше їх відсутність, замешкання у тітки.

— Ти, ще й не сам!?! Цього лише нам не доставало! — нарешті відкрила їм господиня на довгий стук. — І де я вас покладу у себе? На чому? Чим накрию? — обурливо гиркала на Гриця, хоч той одразу ж передав їй корзину і мішок домашніх гостинців, які вони удвох доправторили сюди. — Ось тут і лягайте! — кинула на підлогу рядно й подушку. — Харчувати вас не маю чим і взагалі — ви нам тут ні до чого, баламути, гуляки й гавели!

Тітчин гнів і невдоволення та й загалом ставлення господарів до приїздців повністю проявилися вже наступного дня, як хлопці, добре виспавшись, спохопилися. Виявилося, що жодних продуктів із привезених ними вчора у тітчиній хаті не знайти, тож мусіли податися у міську їдальню, щоб там дуже скромно поїсти на невеликі Грицеві заощадження, які він планував потратити на подарунок Зіні. По обіді Петро з Грицем відвідали музеї Нікітіна і Кольцова, побували у музичній школі, сходили на міст через ріку Вороніж і затрималися у Корабельному парку, відклавши відвідини університету на завтра.

То, фактично, був лише горб, із якого, за твердженням русофілів і любителів історії, сатрап Петро Перший командував корабельних справ майстрами при побудові козацьких чайок, а не парк, бо росло тут лише кількоро дерев та стільки ж кущів навколо квітучої обнесеної лавами круглої клумби. А затрималися, бо випадково зустрілися із Зіною, що саме тут збирала друзів і подруг на вечірку з нагоди кінця учбового року. Не лише Гриць зрадів тій зустрічі, а й Петро, бо подія намічалася на всю ніч — із добротними наїдками, питвом і за відсутності господарів.

Зіна Горбач, студентка першого курсу Харківського медінституту, досить гарна і як тополька стрімко-статна, ще й не обділена розумом, була в батьків одиначкою. Незграбний Гриць Бойко, гостюючи ще позаминулого літа у своєї тітки, якось зумів закрутити їй голову так, що й вона, як Оленка в Черкасах, вже рік, як віддалася йому чи й не з власної ініціативи. Правда, коли Оленка була у Грицька просто розвагою для погамування хіті, то із Зіною він поводився дещо інакше, хоча від загальної зневаги до «жіночого насіння» не відмовлявся.

Вечір дівчата організували на славу! Крім багатого столу, був добротний патефон і сотня різноманітних платівок із піснями і танцювальною музикою. Кожна з дівчат мала свого кавалера, Петрові ж випала пухла і тілом, і душею та пухка, як подушка, Варя Чмих. Янчук сидів поряд за столом і танцював із нею весь вечір, то вже наслухався від неї про її нареченого, харків'янина-однокурсника Антося, як про дуже порядного хлопця, якого тут і порівнювати із кимось зась...

Поснули, зморені, аж над ранком, хто-де, проснулися аж по обіді і пішли веселою юрбою навідати університет, у конференц-залі якого саме виголошувалися вівати на честь майбутніх перемог на бастіонах науки та роздавалися завдання тим, що йшли на канікули набиратися сил для подальшого долання її твердинь. Кожен із виступаючих не забував повторювати, що «кадри вирішують усе», але загалом виступи нагадували алілуйщину партії та вождеві, яку Петрові слухати було противно. Не знати вже, чи спротив тому загальному прославлянню, чи бажання показати себе вивели і його неждано-негадано — як Пилипа з конопель, як не ликом шитого, не валом підперезаного та не в тім'я битого — на кафедру колись Свято-Юріївської обителі.

— Шановні товариші присутні! — пролунав його голос і змовк, ніби зламавшись. — Я не буду повторювати лжеаксіоми про те, що все найзначніше, найбільше і найвище, найпередовіше і найперше у світі вже у нас втілене, бо ви знаєте і без мене, що це не так, що це, у кращому разі, пропагандистський штамп, який декларується для месійної вселенської анексії... Ми, молодь, кладемося безоглядно у фундамент невидимого майбутнього, а ще й тепер, у спайці зі спорідненим нацсоціалізмом!.. «Історія — священна книга народів» — твердив Микола Карамзин і продовжував: «істинна,