Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Вона вижила, як і я». Тепер Сіона мала внутрішнє чуття, яке казало їй, що Золотий Шлях зостався неперервним. «Як і я». Він не відчув у цьому жодної єдності, нічого, що наблизило б його до рідної дочки. Це був тягар і необхідне приборкання її бунтівничої натури. Жоден Атрід ніколи не піде проти Золотого Шляху. Лето подбав про це!
Монео пам’ятав власні бунтівні дні. Щоночі інше ліжко й постійна потреба втечі. Павутиння минулого прилипло до його мозку й зоставалося там, хай як він намагався струснути ці надокучливі спогади.
«Сіону зачинено в клітці. Як мене зачинено в клітці. Як бідного Лето зачинено в клітці».
Вечірнє бемкання дзвона перервало його думки, активувавши заодно світло в кабінеті. Глянув униз, на все ще не виконану роботу з приготувань до весілля Бога-Імператора і Хві Норі. Стільки справ! Натиснув кнопку виклику й попросив аколітку-Рибомовку, що з’явилася за сигналом, принести склянку води, а тоді запросити Дункана Айдаго до його кабінету.
Вона швидко повернулася з водою і поставила склянку на стіл, ліворуч від нього. Він помітив її довгі пальці, пальці лютністки, але не подивився на її обличчя.
— Я послала по Айдаго, — сказала вона.
Він кивнув і продовжив працювати. Почув, як вона виходить, і лише тоді підняв голову, щоб напитися води.
«Дехто живе, як літні коники, — подумав він. — А в мене нескінченні тягарі».
Вода була позбавлена смаку. Обтяжила його чуття, зробивши тіло в’ялим. Він глянув на барви заходу сонця над Сар’єром, як вони зникали в темряві, подумав, що мав би розпізнати красу цього знайомого краєвиду, але міг лише зауважити, що світло змінюється за власним взірцем. «Мене це геть не зворушує».
З настанням повної темряви яскравість світла в його кабінеті автоматично збільшилася, запевнивши цим ясність думок. Він відчув, що цілковито готовий до зустрічі з Айдаго. Слід навчити його необхідних речей, і якнайшвидше.
Двері Монео розчинилися. Знову аколітка.
— Їстимете зараз?
— Пізніше. — Коли вона ступила крок назад, виходячи, підняв руку: — Прошу залишити двері прочиненими.
Вона насупилася.
— Можеш вправлятися у своїй музиці, — сказав він. — Я хотів би послухати.
Гладеньке, кругле, майже дитяче личко аж запроменіло, коли вона всміхнулася. Усе ще з усмішкою на вустах аколітка повернулася і вийшла.
Невдовзі він почув звуки біва-лютні в приймальні. Так, ця молода аколітка мала хист. Басові струни звучали, як удари крапель дощу об дах, середні струни шепотіли, підспівуючи. Можливо, колись їй вдасться перейти до балісета. Він упізнав пісню, глибокий гомін спогаду про осінній вітер на далекій планеті, де ніхто не знав пустелі. Сумна музика, тужлива музика, але прекрасна.
«Це крик із клітки, — подумав він. — Спогад про свободу». Ця думка здалася йому дивною. Чи завжди було так, що свобода неодмінно вимагала бунту?
Лютня замовкла. Почувся звук тихих голосів. Айдаго ввійшов до кабінету. Монео дивився, як він заходить. Пучок світла змінив обличчя Айдаго, перетворивши його на викривлену маску з глибоко запалими очима. Він без запрошення сів навпроти Монео, і гра світла зникла. Просто черговий Дункан. Перевдягнувся у звичайний чорний однострій без знаків розрізнення.
— Я ставив собі особливе питання, — сказав Айдаго. — Тішуся, що ти мене викликав. Хочу поставити це питання тобі. Чого, Монео, не навчився мій попередник?
Застиглий від несподіванки, Монео випростався. Яке недунканівське питання! Чи, врешті-решт, тлейлаксу зробили цього якимось інакшим?
— Звідки виникло таке питання? — поцікавився Монео.
— Я думав як фримен.
— Ти не був фрименом.
— Я був ближчим до них, ніж ти думаєш. Наїб Стілґар якось сказав, що я, ймовірно, народився фрименом, хоч і не знав про це, доки не потрапив на Дюну.
— А що відбувається, коли думаєш як фримен?
— Тоді згадуєш, що ніколи не слід бути в товаристві людини, з якою не хотів би померти.
Монео поклав руки долонями вниз на поверхню столу. На обличчі Айдаго з’явилася вовча посмішка.
— То що ти тут робиш? — спитав Монео.
— Я здогадуюся, що ти можеш бути добрим товаришем, Монео, і міркую, чому Лето вибрав тебе своїм найближчим товаришем?
— Я пройшов випробування.
— Таке ж, як пройшла твоя дочка?
«Отже, дізнався, що вони повернулися. — Це означало, що якісь Рибомовки доповідали йому про різні речі… або ж це Бог-Імператор викликав Дункана. — Ні, я б почув».
— Випробування ніколи не повторюються, — сказав Монео. — Мене змусили самому ввійти у печерний лабіринт лише з торбинкою їжі та флакончиком есенції прянощів.
— І що ти вибрав?
— Що? Ох… якщо тебе випробовуватимуть, дізнаєшся.
— Є Лето, якого я не знаю, — промовив Айдаго.
— Хіба ж я тобі цього не казав?
— І є Лето, якого ти не знаєш, — продовжив Айдаго.
— Бо він найсамотніша істота, яку будь-коли бачив Усесвіт, — сказав Монео.
— Не грай у гру настроїв, намагаючись викликати моє співчуття, — порадив Айдаго.
— Гра настроїв, так. Це дуже влучно, — кивнув Монео. — Настрої Бога-Імператора — наче річка: гладенька, коли ніщо йому не заважає, піниста й рвучка при бодай натяку на заваду. Йому не можна заважати.
Айдаго роззирнувся яскраво освітленим кабінетом, перевів погляд назовні, у темряву, і подумав про приборканий біг річки Айдаго десь поблизу. Знову зосередившись на Монео, спитав:
— Що ти знаєш про річки?
— Замолоду я багато подорожував з його наказу. Навіть довірив своє життя пливучій мушлі річкового корабля, а пізніше вийшов у море, береги якого губилися під час переправи.
Кажучи це, Монео відчув, що він тернувся об якусь глибоку правду всередині Владики Лето. Це відчуття змусило Монео поринути в мрії, у думки про далеку планету, де він перепливав через море. Першого вечора цієї переправи стався шторм, і десь у глибині корабля зазвучало роздратоване непевне «суг-суг-суг-суг-суг», з яким працювали двигуни. Він стояв на палубі з капітаном. Його мозок постійно зосереджувався на звуку двигуна, що відступав і повертався, як перенапружені зелено-чорні водяні гори: вони відступали й наступали, повторюючись і повторюючись. Кожен удар кіля розривав тіло моря, як замашний кулак. Це був шалений рух, промокле здригання, вгору… вгору, вниз! Його легені боліли від придушеного страху. Корабель, що стрибав по хвилях, і море, яке намагалося його потопити, — дикі вибухи жорстокої води, година за годиною, білі пухирі морської піни спливають із палуб,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог-Імператор Дюни», після закриття браузера.