Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О! — сказав Карл. — Гарнізон, ніби, здається.
Хвилин кілька почекали, але жодного звуку не почули.
— Готують якийсь підступ, — сказав герцог до Гіз.
— Або, певніше, впізнали голос брата і втекли, — сказав герцог д’Анжу.
— В кожному разі, їм доведеться пройти тут, — сказав Карл.
— Так, — відповів герцог д’Анжу, — якщо дім не має двох виходів.
— Кузен, — сказав король, — візьміть ваш камінь і зробіть з другими дверима те, що зробили з першими.
Герцог зміркував, що не варт удаватися до таких засобів і, помітивши, що другі двері не такі міцні, як перші, вибив їх просто ударом ноги.
— Факелів, факелів! — сказав король.
Підійшли слуги. Факели були погашені, але слуги мали при собі все потрібне, щоб запалити їх. З’явився вогонь. Карл IX взяв один факел, другий дав герцогові д’Анжу.
Герцог де Гіз пішов попереду з шпагою в руці.
Генріх ішов позад усіх.
Увійшли в перший поверх.
В їдальні була накрита, — або, певніше, прибрана, — вечеря, бо те, ще стояло на столі, послужило обложеним за знаряддя оборони. Канделябри були поперекидані, меблі лежали догори ногами, весь посуд, крім срібного, був побитий на дріб’язок.
Пройшли до салону. Там, як і в першій кімнаті, не знайшли нічого, що могло б допомогти їм розгадати, хто тут був. Грецькі та латинські книжки, кілька музичних інструментів, — оце й усе, що там знайшлося.
Спальня була ще німіша. В алебастровій кулі, що звисала зі стелі, горів нічник, але в кімнату, здавалось, ніхто не входив.
— Є другий вихід, — сказав король.
— Мабуть, — сказав герцог д’Анжу.
— Але де? — спитав герцог де Гіз.
Оглянули всі кутки і не знайшли.
— Де сторож? — спитав король.
— Я прив’язав його до штахетів, — сказав герцог де Гіз.
— Допитайте його, кузен.
— Він не схоче відповідати.
— Ну, припекти трохи ноги, — сказав король, сміючись, — то заговорить.
Генріх визирнув у вікно.
— Його вже нема, — сказав він.
— Хто його відв’язав? — швидко спитав герцог де Гіз.
— Чортова погибель! — скрикнув король. — Ми не довідаємось нічого.
— Отже, — сказав Генріх, — ви самі бачите, сір, ніщо не доводить, щоб моя жінка і невістка пана де Гіза були в цьому домі.
— Правда, — сказав Карл. — І святе письмо навчає, що три речі не залишають сліду: птиця в повітрі, риба в воді і жінка... ні, помиляюсь, чоловік у...[88]
— Отже, — перебив Генріх, — найкраще, що ми можемо зробити...
— Так, — сказав Карл, — подбати — мені про мою контузію, вам, д’Анжу, про те, щоб змити апельсиновий сироп, а вам, Гіз, вивести з одежі сало від дичини.
І вони вийшли, не подумавши зачинити за собою двері.
Дійшовши до вулиці Сент-Антуан, король сказав герцогові д’Анжу і де Гізу:
— Куди ви підете, панове?
— Підемо, сір, до Нантуйльє, він чекає мене з моїм Лотарінгським кузеном на вечерю.. Ваша величність бажаєте піти з нами?
— Ні, дякую. Ми підемо в протилежний бік. Дати вам одного факельника?
— Ні, дуже вам вдячні, сір! — живо сказав герцог д’Анжу.
— Добре. Він боїться, щоб я не прослідив його, — шепнув Карл на вухо королю Наварському.
Потім, взявши його під руку, сказав:
— Ходім, Анріо! Я частую тебе сьогодні вечерею.
— То ми не вернемось у Лувр? — спитав Генріх.
— Ні, кажу я тобі, упертий! Іди за мною, коли я кажу, іди.
І повіз Генріха вулицею Жоффруа-Ланьє.
V. Анаграма
В вулицю Жоффруа-Ланьє, посередині її, входила вулиця Гарньє-сюр л’О, яку на другому кінці перетинала вулиця де Барр.
Тут, за кілька кроків до вулиці де ла Мартельрі, з правого боку, серед обнесеного високим муром саду, куди вів один тільки хід, стояв невеликий будиночок.
Карл вийняв з кишені ключ, одімкнув двері, які зразу ж відчинились, бо були замкнуті тільки на замок, потім, пропустивши Генріха та слугу з факелом, знову замкнув їх за собою.
В маленькому віконці світилось. Карл, усміхаючись, показав на нього Генріху.
— Не розумію, сір, — сказав той.
— Зараз зрозумієш, Анріо.
Король Наварський здивовано подивився на Карла. Його голос і обличчя набрали виразу ніжності, яка так не відповідала звичайному характерові його фізіономії, що Генріх не впізнав його.
— Анріо, — сказав король, — я казав тобі, що коли виходжу з Лувра, я виходжу з пекла. А коли я входжу сюди, я входжу в рай.
— Сір, — сказав Генріх, — я щасливий, що ваша величність визнали мене гідним супроводити вас на небо.
— Дорога туди вузька, — сказав король, затримуючись на невеличких сходах, — але від цього порівняння повніше[89].
— І який же ангел стереже вхід до вашого едему, сір?
— Зараз побачиш, — сказав Карл IX.
І, зробивши Генріху знак іти за ним без шуму, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.
— Дивись! — сказав він.
Генріх наблизився і завмер, задивившись на одну з найкращих картин, які будь-коли бачив.
Молода жінка років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти спала, поклавши голову на постельку сплячої дитини; вона держала в руках її маленькі ніжки, притулившись до них устами, а довге її волосся золотою хвилею розсипалось навкруги.
— О, сір! — сказав король Наварський. — Хто це чарівне створіння?
— Ангел мого раю, Анріо, єдина істота, що любить мене заради мене самого.
Генріх усміхнувся.
— Так, заради мене, — сказав Карл, — бо вона любила мене перше, ніж дізналась, що я король.
— А з того часу, як знає?
— Ну, з того часу, як знає, — сказав Карл з зітханням, яке доводило, що його криваве царювання було йому часом тяжке, — з того часу, як знає, вона ще любить мене. Отже, суди.
Король тихенько наблизився і приторкнувся до розквітлої щоки молодої жінки поцілунком, легким, як дотик бджоли до лілії.
І все ж таки молода жінка прокинулась.
— Карл! — пробурмотіла вона, розплющуючи очі.
— Бачиш, — сказав король, — вона зве мене Карл. Королева каже мені сір.
— О, — скрикнула молода
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
