Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Проявитися їхнім натурам допомагали різноманітні наїдки, приготовані сестричкою Гатею за старовинними рецептами, успадкованими нею від покійних матері й бабусі Ітеле (адже загиблу в Проскурові бабусю Сіму вона навіть не знала), а також сусідок по дому. А ще ціле море випивки: для затравки брали пляшку «Столичної» чи «Посольської» горілки, коли ж цього ставало замало – в хід йшла або самогонка, яку Рафаель Шаєвич майстерно очищував від сивушних масел марганцівкою[100] (це він називав «геологічним» методом), або медичний спирт, отриманий по блату від Гатиної подруги дитинства медсестри Тосі.

Звісно, за столом знаходилося місце й господарям оселі – самій Гаті та її чоловікові Андрію. Тим не менш у центрі уваги весь вечір аж до глибокої ночі (доки не буде випито все, що горить, і з’їдено все, що не є фаянсом, склом, мельхіором, тканиною чи папером) зазвичай опинялися вони – пристаркуваті вже розбишаки Льонька з Рафкою.

Прикметно, що за столом майже ніколи не з’являвся Гатин син Спартак. Чому?.. На той час колишня сусідка сімейства Сиваків – Клара Мусіївна Габель – після багаторічних пошуків таки вийшла заміж і звільнила займану житлоплощу, проте найменша у квартирі кімнатка все ще стояла опечатаною, а Гатя з Андрієм невтомно доводили у Подільському виконкомі право на її приєднання. Отож перспектива у випадку особливо буйного застілля була така: господарі квартири лягають спати у вітальні, Леонід Самсонович займає диван племінника, для Рафаеля Шаєвича поруч встановлюється розкладачка, Спартак же спить на кухні або на зсунутих разом стільцях (в холодну пору року), або ж просто на підлозі (коли тепло).

Не дивно, що поки дядьки гуляли, племінничок безвилазно стирчав у своїй кімнаті, при цьому або вчив уроки, або «ковтав» чергову книжку. От завжди він так: вчився – читав… вчився – читав… вчився – читав!.. І така поведінка незмінно дратувала Леоніда Самсоновича! Адже на його думку, з отаких от начитаних очкариків нічого путящого ніколи не виросте. Надивився він на них у житті – спасибі велике, мотайте собі до бісової матері унд зайт гєзунд!.. Біда отаких скромних очкариків у тому, що ці цедрейтери ні ліктями не вміють працювати, ні в мармизяку суперникові заїхати, коли треба – а це ж іноді таки треба!.. Отож на виробництві вони, як правило, протирають штанята десь у лабораторіях, як максимум – у цехах метушаться. І чого б це так?! Бо при всій їхній начитаності вони до сивих волос лишаються останніми дурнями. І треба ж, щоб отаке мішигіне підростало у його сестри!..

– Гатько, це ти пацана свого зіпсувала бабськими своїми штучками, твоя провина! – кип’ятився Леонід Самсонович. – Андрію! Ти ж нормальний мужик нібито… От скажи, куди ти дивився?! Куди, га?.. Ти ж сам казав, що коли малим в окупацію потрапив, то разом з молодшими дітьми у Пущі-Водиці переховувався. І вам це таки вдалося! От зізнайся: зміг би твій Спартак так само в лісі прожити й інших дітей порятувати?! От зміг би чи ні?! Тільки чесно. Кажи, як є.

При цьому хоч як Гатя намагалась вступитися за єдиного синочка, її змушували мовчати. Андрій же, потупивши очі, невиразно бурмотів, що завжди намагався заохотити Спартака до фізичних вправ, але в жодній спортивній секції хлопець не витримував довше двох місяців, після чого з явним полегшенням знов поринав у вигаданий книжковий світ. А тому хтозна, що з нього виросте…

– Отож-бо! Загубили ви пацана свого, загубили!.. Ганьба вам обом! – кип’ятився іще більше Леонід Самсонович. Однак тут у суперечку зазвичай вступав Рафаель Шаєвич, який послуговувався одним-єдиним аргументом: мовляв, племінник знає напам’ять не меншу кількість бардівських пісень, ніж найвидатніший геолог-нафтовик усього СРСР товариш Левітін!!! А той, хто з ходу цитує напам’ять хоч Висоцького, хоч Окуджаву, хоч Візбора, хоч Галича, хоч Кукіна… та хоч кого – той не може бути ні тюхтієм, ні хнюпиком, ані цедрейтер копф тим паче.

– О-о-ой-ве-е-ей, можна поду-у-умати-и-и!.. – цідив через губу Леонід Самсонович. – Який з того знання зиск, якщо ти ні на чому не граєш?! Ні на гітарі, ні на баяні. Ані навіть на скрипочці, як належить порядному єврейському хлопчикові… Гатько, от зізнайся: твоє нещастячко хоч на якомусь інструменті грає, окрім материнських нервів?!

Гатя зітхала в тому сенсі, що її Спартак ні на чому не грає – ні на музичних інструментах, ані навіть на її нервах. Що він спокійний хлопчик, вихований, слухняний і розумний. На що дядько лише рукою махав:

– Ні, не буде толку з мого племінничка!.. Не буде, і край.

* * *

Того вечора все розвивалося за звичним сценарієм. Леонід Самсонович і Рафаель Шаєвич заходилися згадувати, як одного разу, гасаючи вже майже відновленим повоєнним Хрещатиком, вони були раптово зупинені біля входу до одного з кафе якимсь генерал-майором – якщо судити за погонами з великою генеральською зіркою. Виявилося, що подане його дружині морозиво здалося нібито гіркуватим, хоча персонал дружно заперечував цей факт. Отож двоє подільських шибеників – Льонька з Рафкою – були залучені генералом на роль незалежних експертів-оцінювачів якості морозива…

Проте з’ївши по одній порції пломбіру, до єдиної думки вони не дійшли: якщо Рафка був цілком задоволений якістю продукції Київського хладокомбінату № 2, то Льонька погоджувався з товаришкою генеральшею, що морозиво таки гірчить – але трішечки, зовсім трішечки!.. Заради контролю обом принесли по другій порції холодних ласощів. І от же ж дивина: тепер експертні думки помінялися діаметрально – бо Рафчине морозиво гірчило, а Льончине – ні… З’ївши по третій порції, обидва заявили, що тепер гірчить їм обом і нахабно затребували по четвертій…

Тільки тоді генерал-майор розкусив підступну поведінку хитрунів – отож шибеникам довелось рятуватися від його гніву, тікаючи прохідними дворами на Володимирську гірку. Зате тепер, після стількох років, було про що згадати! Як раптом Леонід Самсонович взявся за своє:

– Готовий посперечатися на що завгодно, що мій племінничок ні на що подібне не здатен! Бо для таких розіграшів, який ми з Рафкою вчинили тому генералові, треба бути не просто розумним, але кмітливим і винахідливим. Отож якби в наш час уже був створений «Клуб веселих і кмітливих»… Та ми б були чемпіонами нашого КВК! А Спартак ваш… Та ніколи! Бо він тьху – й нема!.. От що він таке.

Треба зазначити, що на той момент компанія вже наполовину видудлила очищений «геологічним» способом самогон, тому розмова точилася на підвищених тонах. Звісно ж, за племінничка традиційно заступився Рафаель Шаєвич, несподівано заявивши, що знає одну каверзну задачку на кмітливість, на якій у нього «сипалися» навіть академіки.

– Прекрасно! – зрадів Леонід Самсонович. – А нумо нехай