Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

- Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома?

То була тривожна хвилина.

Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний ста­рий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і поми­ритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.

У кишені його халата знайшли листа з великою черво­ною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торка­лися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав. Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький зано­сив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.

Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке ба­жання. Річний прибуток у сумі п’ятсот фунтів, вирахову­ваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, «вдові мого улюбленого сина Джорджа Осборна», яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.

«Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина», був призначений виконавцем духівниці, «і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кош­ти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину під­полковника, або використати її на свій розсуд».

Коли Емілія довідалась, що свекор помирився з нею, серце її розтопилось і сповнялося вдячності за той спадок, який він їй залишив. Та коли вона почула, що їй повер­нуто Джорджі, й дізналася, як це сталося і завдяки кому, а також про те, що добросердий Вільям підтримував її в біді, що це він дав їй чоловіка й сина,- о, тоді вона впала навколішки й почала молитися, щоб господь благословив його вірне, ласкаве серце? Вона схилилася в покірному, доземному поклоні перед тим прекрасним, великодушним коханням.

І за таку дивовижну відданість, за всю ту доброту вона могла заплатити лише вдячністю - самою лише вдячні­стю! Коли вона думала про іншу винагороду, з могили вставав образ Джорджа й казав: «Ти моя, тільки моя, нині й навіки!»

Вільям знав, які почуття хвилюють її серце,- хіба він не присвятив ціле своє життя на те, щоб угадувати їх?

Повчально відзначити, як виросла місіс Осборн в очах знайомих їй людей, коли став відомий зміст духівниці ста­рого купця. Джозові служники, які дозволяли собі опира­тися скромним вказівкам Емілії і заявляти, що «спитають господаря», чи виконувати їх, тепер не зважувались на такі вихватки. Куховарка перестала глузувати з її прино­шених старомодних суконь (які, звичайно, годі було по­рівнювати з елегантними уборами тієї дами, коли вона, вичепурившись, ішла в неділю на вечерню до церкви); решта челяді вже не бурчала, коли чула дзвінок Емілії, і негайно відгукувалась. Візник, який невдоволено казав, що нічого дарма ганяти коней і робити з карети лікарню задля старого й місіс Осборн, тепер возив її дуже радо і, боячись, щоб його не замінили візником містера Осборна, питав:

- Хіба ті візники з Рассел-сквер знають місто і хіба вони гідні сидіти на козлах перед справжньою леді?

Джозові друзі - і чоловіки, й жінки - раптом зацікавились Емілією, і на столику в її передпокої почала збиратися купа карток тих, хто засвідчував їй своє співчуття. Сам Джоз, що досі вважав сестру добродушною, покірною жебрачкою, якій він був зобов’язаний давати шматок хліба й притулок, перейнявся великою пошаною до неї та до багатого хлопчика, свого небожа; він узяв собі в голову, що «бідолашній сестричці» потрібні зміни й розваги після всіх тривог і злигоднів, які їй довелось витримати, почав снідати вдома й за столом люб’язно розпитувати її, що вона думає робити вдень.

Як опікунка Джорджі Емілія, за згодою другого його опікуна, майора, запропонувала міс Осборн і далі мешкати на Рассел-сквер. Однак та леді, подякувавши за ласку, заявила, що вона й у голові собі не покладала жити само­тою в тому понурому будинку, і в глибокій жалобі пере­бралася з кількома давніми слугами до Челтнема. Решті челяді щедро заплачено, і всю її звільнено. Відданий ста­рий дворецький, якому міс Осборн запропонувала зали­шитися в неї, сам відмовився від місця, воліючи вкласти свої заощадження в шинок (будемо сподіватися, що йому не довелось бідувати). Коли міс Осборн відмовилась меш­кати на Рассел-сквер, місіс Осборн порадилася з прияте­лями й також не захотіла переїздити в те похмуре старе житло. Будинок спорожнили; дороге опорядження, важкі свічники та непривабливі потемнілі дзеркала булл скла­дені й запаковані, пишну їдальню з рожевого дерева об­вили соломою, килими згорнули й перев’язали мотузками, невеличку бібліотеку вибраних книжок у чудових палітур­ках склали в два ящики з-під вина, і все це добро відвезли кількома величезними фургонами в Пантехнікон, 144 де воно мало зберігатися до повноліття Джорджа. А великі, важкі, темні скрині з срібним посудом помандрували до шанов­них Стампі й Роді і зникли в підвалах цих славнозвісних банкірів, де теж мали чекати того самого терміну.

Одного дня Емілія, вбрана в усе чорне, взяла Джорджа за руку й пішла до того спорожнілого будинку, в якому не була з часів свого дівоцтва. Майданчик перед входом, де вантажили й відправляли фургони, був засмічений соло­мою. Мати з сином зайшли всередину до великих порожніх кімнат з темними прямокутниками на стінах, де ра­ніше висіли картини й дзеркала. Потім вони піднялися широкими, не застеленими кам’яними сходами нагору, в кімнату, де, як пошепки сказав Джордж, помер дідусь, а тоді ще вище, до спальні самого Джорджа. Емілія і далі тримала за руку сина, але думала не тільки про нього. Вона знала, що ця кімната належала й батькові Джорджа.

Емілія підійшла до відчиненого вікна (одного з тих ві­кон, на які часто дивилася з тугою в серці, коли в неї забрали дитину)