Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?
- О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви... А то ж вони... вони вбили мою дитину... О, Бог! Мій Бог!..
- То він же й загинув героєм?
Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою заздрістю й матірною любов'ю-ненавистю глянула на мене, що я відразу спасував... Ні, матір треба не так утішати, а як - я не знаю...
Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння...
О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!
І тему - ще один віршик для "Вісника" Союзу Визволення України:
МАТИ Я стрів її раз... Немов щастя фонтан На неї зцілющу лив воду: "Її найдорожчий, відважний Йоган Воєнну дістав пагороду". Кого зустрічала - ділилася ним, - Тим щастям достойного сина, Спипила мене: "Ні, він був не таким, - Він змалку хоробра дитина... В неволю піддатись? - Не терпить кайдан, Насильства і рабства він зроду..." "Так, так, пані, так, співчуваю я вам: Ваш син - то окраса народу..." Усмішку презирства в старечих устах Піймав я - усмішку до мене, Зігнувся ввесь, чорно зробилось в очах, І серце забилось шалено... Я стрів її вдруге. Ридала стара, Здіймаючи руки до неба: "О, краще б на мене звалилась гора!.. А він... йому жити ще треба!" Дійшовши до мене, спинилась на мить, Стогнала: "О, Боже неправий! Не має Йогана... Сердешний, він спить В чужині, в могилі кривавій..." "Але ж заспокойтесь. Герой був живий, Таким він лишився до краю..." "Ні, краще б він був хоч такий, як і ви, Не знала б я муки, одчаю..." І жалісно-заздрісно очі її Дивились на мене хвилину: Тепер тільки, певно, відчули й в мені Лишень нещасливу людину!Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.
То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене "в тимчасову оренду" своєму безпосередньому начальникові - товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи - ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:
- Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда... Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти...
О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я - наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка - принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, - така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа...
Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений "Сервус!", спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.
Ну, що ж, глину, то й глину... Хоч і з кізяками... Треба роззуватися.
Брудна, важка робота, але - робота, як робота. То нічого...
А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона - струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір'я, маленького столика, - пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком - пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима...
Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона - не твоя, оця струнка, молода - не по твоїх літах - привітна жінка...
Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець», після закриття браузера.