Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

адекватне відображення в рішенні суду підстав, на яких вони ґрунтуються п. 84 рішення Європейського суду з прав людини від 11 липня 2013 року в справі «Вєренцов проти України»), а по-друге, не вирішення правових вимог позивача щодо своєї частки майна національними судами створює перешкоди для реалізації ним права власності не передбачені законом, тобто фактично позбавляє його майна…»

38) рішення Луганського окружного адміністративного суду від 15 березня 2014 року, справа № 812/1879/14, суддя Смішлива Т. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37629675

Теза із рішення: «11 квітня 2013 року Європейський суд з прав людини розглянув справу «Вєренцов проти України». Суд постановив, що мало місце порушення статті 11, статті 7, пункту 1 та підпункту «Ь» пункту 3 статті 6, пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6, пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6, пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Суд приймає до уваги наявність вказаного судового рішення Європейського суду з прав людини. Зазначені порушення були встановлені внаслідок відсутності національного законодавства, яке б врегульовувало порядок проведення масових зібрань в контексті положень статті 39 Конституції України. Проте з урахуванням приписів статті 3 Конституції України, які передбачають забезпечення державою прав і свобод людини та їх гарантії, та конкретних обставин, які склались у регіоні на час розгляду справи, суд надає перевагу конституційному праву громадян на забезпечення безпеки життя та здоров’я над правом збиратися мирно…»

Шмушкович проти України, № 3276/10, 14 листопада 2013 року

Фактичні обставини справи: заявник, віце-президент громадської організації «Зеленка» та член Одеської міської ради, 17 березня 2009 року повідомив мера міста Одеси та начальника Приморського відділку міліції міста Одеси про намір громадської організації 19 березня з 11.00 до 13.00 провести перед міськрадою мирне зібрання. Метою пікетування була вимога завершити будівництво житлових будинків, яке здійснювалося департаментом будівництва міськради. У відповідь представники влади зазначили, що таке повідомлення є незаконним, так як зроблене запізно. Однак мирне зібрання було проведено за планом. 4 квітня працівник міліції у присутності заявника склав щодо нього протокол про адміністративне правопорушення за організацію та проведення пікетування 19 березня 2009 року. Заявник підписав протокол, зазначивши, що вважає свої дії законними. Справа була передана до суду. 15 травня суд визнав заявника винуватим та призначив стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 гривень. Зокрема, суд відзначив, що заявник порушив статтю 185–1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, так як не повідомив за 10 днів до проведення пікетування, посилаючись також на положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації та проведення зібрань, мітингів, вуличної ходи та демонстрацій в СРСР». Судове рішення не було оголошено публічно, а надано представнику заявника у письмовому вигляді через 3 години після закінчення судового засідання. 15 травня заявник оскаржив рішення суду першої інстанції, вказуючи на порушення статті 39 Конституції України та статтю 11 Конвенції основоположних прав і свобод. 16 липня 2009 року апеляційний суд залишив рішення суд без змін, зокрема, навіть не розглянувши скаргу заявника в частині того, що оскаржуване рішення не було оголошено публічно. Заявник не заплатив штрафу.

Суд встановив, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було передбачено законом.

Представник заявника в Суді: юрист Володимир Яворський.

Суд визнав порушення статті 11 Конвенції

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 22, 39, 92 та Перехідні положення Конституції України, статті 185–1, 285 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (Указ 1988 року), Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».

Основні тези:

«Кожен має право на свободу мирних зібрань… Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб…» (§ 26)

«Суд повторює, що вислів «встановлене законом» у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість — за необхідності шляхом надання відповідної інформації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія» (§ 37)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–128050

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1389364033

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2015 року, справа № 876/5301/15, судді: Запотічний І.І., Затолочний В. С. та Ліщинський А. М.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/46738537

Теза із рішення: «…Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з доводами апелянта на помилковість застосування при розгляді даної справи рішення Європейського суду з прав людини від 14 листопада 2013 року у справі Шмушкович проти України, заява № 3276/10 та вважає, що у даному рішенні вказано саме на порушення права на проведення масового заходу, у зв’язку з тим, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалось законом…»

2) рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 травня 2015 року, справа № 813/2383/15, судді: Гулик А. Г., Грень Н. М. та Кузан Р.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44076473

Теза із рішення: «…В цьому