Читати книгу - "Зима у горах"

—     Ми його туди відвезли. Удвох з Айво.

—     Але що з ним сталося? — голосно перепитав Роджер.

Пасажири, за винятком кількох на задньому сидінні, замовкли і вже дивилися на Роджера і Гіто. Автобусом ніби прокотилась якась хвиля — всі почали здогадуватись, що діється щось незвичайне.

—     У нього перелом зап’ястка,— сказав Гіто.— І ще синці. Там його зараз оглядають. Ми з Айво підібрали його. І відвезли до лікарні. Він дав мені ключ і сказав, щоб я вирушив у рейс рівно о десятій.

—     Перелом зап’ястка? Сипці? Потрапив у лік...

—     Встряв у бійку,— сказав Гіто. І додав: — Судячи з усього.— Даючи цим зрозуміти, що сам він її свідком не був. Світло в автобусі потьмяніло, коли Гіто заходився запускати мотор. Але той запрацював спокійно й ритмічно, і лампочки знову засвітились рівно й яскраво.

Гіто явно не був схильний розмовляти на цю тему, поки вони не прибудуть до Лланкрвіса. А може, й взагалі. Він увімкнув швидкість, обережно перетнув площу й акуратно повів автобус з Карвеная. Роджер, приголомшений почутим і з важким, тривожним відчуттям у грудях, почав збирати плату за проїзд, просуваючись по салону. Майже кожен питав його, де Герет. І в кожного спочатку він мовчки брав гроші, давав, коли було треба, здачу й уже по тому відповідав:

—     Вихідний.

Місіс Опора Джонс також сиділа в автобусі. Вона була серед тих небагатьох, хто не спитав, де Герет. Вона мовчки подала Роджеру гроші й подивилась на нього поглядом, в якому змішались співчуття і впевненість у власній правоті. Її обличчя промовляло, що, як па неї, Роджер, і то через власну дурість, ускочив у вкрай погану історію і що вона зовсім не дивується, що Герета спіткало якесь нещастя.

На той час, коли вони подолали півдороги до Лланкрвіса, Роджер уже зібрав плату за проїзд, і, не маючи чого робити, опустився на вільне сидіння спереду і втупився поверх капелюха Гіто в чорну ніч, що огорнула гори. І враз відчув таку тривогу, таку пригніченість, що аж пожалкував, що вже обійшов пасажирів. Водночас, всупереч здоровому глузду, він гостро заздрив Гіто. Герет дивився на Гіто як на свого справжнього друга, як на людину, на яку можна покластися в скруті. Якби це Роджер підібрав Герета й відвіз до лікарні, то чи віддав би Герет йому ключі і чи попросив би сісти за кермо автобуса? Правда, Гіто має відповідні права. Він може вести автобус на законних підставах, а в їхньому становищі, коли з усіх боків на них чигають вороги, було б неприпустимим і явно хибним доручати це Роджеру, оскільки таким чином вони порушили б закон. Роджер розумів це, а проте все ж таки заздрив Гіто, який вправно й майстерно вів автобус угору по незліченних поворотах дороги, зупиняючись щокілька хвилин, щоб висадити пасажирів, і потім знову рушаючи з місця плавно й без ривків навіть на найкрутіших підйомах і цим самим змушуючи згадувати, що колись він і Айво самі водили автобуси. Так, водили, поки Дік Шарп не підгорнув їх під себе. Вони не витримали, покинули Герета одного опиратися лихим намірам Діка Шарпа. А ось він, Роджер, з власної волі встряв у їхню суперечку, був вірний Герету, служив йому, цілком віддав себе в його розпорядження. Але ніколи він не зможе стати Герету таким же близьким, домогтися такої ж незаперечної невимушеності у стосунках із ним, як Гіто, якому це далося без будь-яких зусиль, само собою. Той різдвяний день був винятком, нестримним кипінням піднесеного настрою.

Такі думки дзвеніли в Роджеровій голові, наче в’язні ланцюгами. А потім Гіто і Роджер прибули до Лланкрвіса, зробили в селищі дві чи три зупинки і нарешті стали на самісінькій горі в кінці маршруту, біля Геретового гаража з гофрованого заліза. Для автобуса настав час відпочинку. Нічого не сказавши Гіто, Роджер мовчки покинув машину, відчинив двері гаража, почекав, поки Гіто обережно завів туди автобус, вийшов, зачинив другу стулку і замкнув двері. Після чого став перед Гіто, дивлячись йому в обличчя в пронизаній світлом зірок темряві.

—     Ну,— сказав Роджер,— то хто ж напав на Герета?

—     Я не бачив,— відповів Гіто.— Ми знайшли йото в провулку за пивною. Якийсь чоловік почув шум, вийшов і побачив, що він там лежить. Тоді цей чоловік повів туди мене з Айво, бо ж усі знають, що ми з Геретом друзі. Ми зразу й пішли. Герет уже опритомнів і саме зводився на ноги, коли ми підійшли, але якось повільно, бо вони вдарили його по голові. Правий зап’ясток у нього був зламаний. Рукою він не міг навіть поворухнути.

—     Але хто ж на нього напав?

—     Не знаю,— відповів Гіто.— Та знаю, хто за всім цим стоїть, і ви теж знаєте.

—     Авжеж,— погодився Роджер.

Запала мовчанка. Десь далеко у горах загавкав собака, а може, й лисиця.

—     Автобусу тепер шкоди не зроблять,— заклопотано промовив Гіто,— А ось, мабуть, і Айво,— додав він. До них долинуло гудіння добре спрацьованого автомобільного мотора — знизу до Лланкрвіса наближалася вантажна машина.— Він сказав, що забере мене звідси.

—     Отже, ви зараз їдете,— промовив Роджер.

—     Треба, щоб хтось сповістив місіс Джонс,— замислено проказав Гіто.

—     Я сповіщу.

—     Скажіть, нехай вона не турбується,— провадив Гіто.— Він буде вдома завтра або післязавтра. Автобусу ж тепер шкоди не заподіють.— Гіто говорив так, ніби був переконаний, що мати Герета турбуватиметься передовсім про автобус.

—     Скажу,— пообіцяв Роджер.

Знизу на ваговозі викотив Айво й зупинився, не вимикаючи мотора. Помахом руки привітав Роджера з кабіни, але навіть не висунувся, щоб сказати що-небудь. Підійшов Гіто, сів поряд з Айво, і машина рушила геть.

Коли вона зникла, на горі запанувала нічим не порушувана, цілковита тиша — така може бути тільки на безлюдній планеті. Ще ніколи