Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

З міною гурмана, яку можна було помітити в нього при виборі страв та при погляді на сіднички своєї секретарки, він вийняв з кишені великий конверт.

— Ось ще деякі ескізи, надіслані майстром...

Коли пан Перікур простяг руку до конверта, Лябурден затримав конверт на якусь секунду.

— Це не просто красиво, пане президенте, це — неперевершено!

Що мав означати цей словесний перебір? Хтозна. Лябурден довільно поєднував слова у речення, але не ідеї. Зрештою, пан Перікур не звертав на це уваги, бо вважав Лябурдена цілковитим дурнем (з якого боку не повернеш, все одно дурень, і нічого тут сподіватись).

Пан Перікур відправив його ще до того, як відкрив конверт (він хотів зробити це наодинці).

Жюль д’Епремон виконав вісім рисунків. Два плани загального виду з неочікуваного ракурсу, неначе ви підійшли так близько, що бачите монумент знизу (дуже оригінальна подача). На першому було видно праву ча­стину триптиха під назвою: «Франція, що веде загони на битву», а другий зліва — «Невтомні солдати дають відсіч ворогові».

Він намагався визначитися зі своїм враженням. У нього виникли майже дикі слова, які могли все пояснити, — «як живі»... Нехай і смішний той епітет, підказаний Лябурденом, але обидві сцени підкреслювали такий реалізм, якого не побачиш на жодній фотографії з війни в газетах, які показували солдатів на полі битви.

Шість наступних ескізів подавали крупним планом деякі деталі: обличчя жінки в драпіровці, профіль одного з солдатів. Але обличчя, яке змусило тоді Перікура вибрати саме цей проект, тут не було... Чорт!

Він перебирав малюнки, порівняв їх з тими, які у нього вже були. Довго намагався уявити, як ходить довкола справжнього пам’ятника, щоби вникнути в образ. Ніяк інакше й не скажеш: Перікур неначе поселився в цьому монументі (так ніби у нього було подвійне життя, і він поселив коханку у мебльованій кімнаті і проводить з нею години потай від усього світу). А вже через кілька днів він знав свій проект так, що міг уявити його під будь-якими ракурсами, навіть такими, які не були намальовані.

Від Мадлен він не ховався — це було непотрібно. Якби в його житті була якась жінка, дочка б зрозуміла це з першого погляду. Коли вона зайшла в його кабінет, батько стояв посередині кімнати з розкладеними по колу малюнками довкола, або сидів у кріслі з лупою в руці, вивчаючи ескіз. Він так довго їх перебирав, що вже почав думати, чи не пошкодив їх.

Прийшов майстер, щоб поміряти розміри (пан Перікур не хотів розлучатися з малюнками) і наступного дня приніс скло і рамки. До вечора все було завершено. А за цей час прийшли робітники, познімали зі стін полиці з книгами, щоб звільнити місце для картин. Його кабінет перетворився на експозиційну залу, присвячену єдиному твору — його монументу.

Пан Перікур продовжував працювати: ходив на зустрічі, очолював раду директорів, приймав відвідувачів у офісах, представників, директорів підрозділів. Але волів повертатися додому раніше і зачинятися у себе. Зазвичай він вечеряв наодинці, йому подавали їжу в кабінет.

Щось у ньому наче дозріло. Він почав розуміти багато речей, згадував колишні емоції: тугу, пережиту після смерті дружини, це відчуття порожнечі та фатальності, від яких він так страждав тоді. А також він дорікав собі тодішніми стосунками з Едуардом. Сприйнявши свого сина, він порозумівся з самим собою, з таким, яким він був колись.

Це почуття полегшення подвоювалося відкриттям. У зошиті малюнків Едуарда з фронту і на цих ескізах пан Перікур майже фізично відчував те, чого зовсім не знав — війну. Досі не маючи розвиненого почуття уяви, він тепер відчував емоції, черпаючи їх з облич солдатів, зображених на картинах. Тепер він більше не дорікав собі, що був сліпим і байдужим батьком, — він прийняв свого сина, його життя, і ще більше страждав, бо той помер. За кілька днів до перемир’я! Так ніби долі мало було того, що Едуард загинув, а інші повернулися живими! Чи була ця смерть миттєвою, як клявся солдат Майяр? Інколи пан Перікур ледве стримувався, щоб не покликати знову того колишнього солдата, який працює десь там, у його банку, і не витрусити з нього правду. Але чи знав насправді його товариш, що відчував Едуард у мить смерті?

Оскільки він вивчав монумент все більше, якось при­в’язався до нього. І не тільки до дивно близького обличчя, на яке йому вказала Мадлен, і яке він сам дуже добре пам’ятав, але й до загиблого солдата, що лежав під невтішним поглядом Перемоги. Митець вловив щось просте і глибоке. Пан Перікур відчув, як на очі навертаються сльози. Він зрозумів, що його емоції перевернули час, бо сьогодні смерть — чекає його. А Перемога — це його син, що дивиться на свого батька невтішним поглядом, від якого крається серце.

Минула сьома година вечора, але пообідня спека ще не спадала. В цій орендованій машині було так жарко, що навіть відкрите з боку вулиці вікно не давало жодної свіжості, а лише гарячий важкий подих. Анрі нервово поплескував по коліну. Його уява була зайнята картинами, де пан Перікур продавав резиденцію Салев’єр. Якщо це станеться, він задушить того старого негідника власними руками! А все-таки, яку роль той відвів собі у його проблемах? А може, він усе це і підлаштував? Анрі губився у здогадках.

Його похмурі думки та злість не заважали спостерігати за Дюпре, який розгублено міряв тротуар, як людина, що намагається приховати свою нерішучість.

Анрі підняв вікно машини, щоб залишатися непоміченим. Було би украй безглуздо взяти напрокат машину і бути викритим на першому ж розі вулиці... Петля на його шиї затягувалася. На війні принаймні було ясно, хто в цьому винен. Мимоволі його думки поверталися до маєтку Салев’єр, хоч він і намагався зосередитися на майбутніх неприємно­стях. Відмовитись від цього він ніколи не зможе. Минулого тижня він ще туди їздив, реставрація проходила бездоганно, загальний вигляд змінювався з дивовижною швидкістю. Перед