read-books.club » Сучасна проза » Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "Три товариші"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 100 101 102 ... 123
Перейти на сторінку:
азарту, присутні почали битися об заклад — хто переможе. Гріголяйт узяв на себе обов'язки тоталізатора.

Поттер вишикував перед собою півколом низку пивних кухлів, а між ними, наче брильянти, чарочки з ялівцевою горілкою. Більшість з рахунком 3: 1 поставили заклад за нього. Тоді Гріголяйт дав сигнал починати.

Буш пожирав люто, низько схилившись над тарілкою. Поттер вів боротьбу відкрито, тримаючись прямо. Приймаючи новий ковток питва, він кожного разу тріумфуюче гукав до Буша: «Будьмо!», на що той відповідав ненависним поглядом.

— Мене нудить, — сказав мені Георг.

— Давай вийдемо.

Я завів його до умивальника, а сам сів у тамбурі, щоб почекати його. Солодкуватий запах свічок змішався з ароматом хвої, що згоряла з характерним тріском. І раптом мені здалося, ніби я почув легкі, милі мені кроки, ніби відчув тепле дихання, ніби побачив двоє очей прямо перед собою…

— Що за чортівня, — пробурмотів я і встав. — Що це зі мною робиться?

В ту ж мить почувся оглушений рев:

— Поттер! Браво, Алоїзіус!

«Кремація» перемогла.

У бічній кімнаті клубився сигарний дим, пішов у хід коньяк. Я все ще сидів біля стойки. Дівчата вийшли з-за столу й почали пошепки сперечатися про щось.

— Що там у вас? — запитав я.

— У нас же є ще подарунки, — відповіла Маріон.

— Ах, он воно що.

Я прихилив голову до стопки й думав про те, що в цей час може робити Пат. Уявив собі вестибюль санаторію, вогонь у каміні і Пат за столиком біля вікна — з Гельгою Гутман і якимись іншими людьми. Яке все далеке тепер… Іноді я думав, що колись прокинуся вранці і вже не буде нічого певного з того, що було, — виявиться, що все забуто, потонуло в небуття… Не було нічого певного — навіть спогадів.

Пролунав дзвіночок. Дівчата, мов зграйка сполоханих курей, побігли до більярдної. Там стояла Роза з дзвоником. Вона кивнула, щоб і я підійшов. На більярдному столі під маленькою ялинкою стояли тарілки, накриті шовковистим папером. На кожній лежав аркушик з ім'ям, а під ним — пакунки з подарунками, які дівчата підготували одна одній. Це все влаштувала Роза. Кожна дала їй свої пакуночки з подарунками для інших, а вона розклала на тарілки.

Дівчата лопотіли схвильовано, поспішали, мов діти, щоб якомога скоріше побачити, хто що одержав.

— А ти не хочеш одержати свою тарілку? — спитала мене Роза.

— Яку тарілку?

— Свою. Адже і для тебе є подарунки.

І правда, там стояло моє ім'я, написане двома кольорами, червоним і чорним, навіть шрифтом рондо… Яблука, горіхи, апельсини, пуловер власної в'язки від Рози, трав'янистозелений галстук від хазяйки кафе, від припухлого Кікі — пара рожевих шкарпеток із справжнього штучного шовку, від Валлі-красуні — шкіряний пояс, від кельнера Алоїса — чвертка рому, від Маріон, Ліни і Мімі разом — півдюжини носових хусточок і від хазяїна — дві пляшки коньяку.

— Діти, — промовив я, — діти мої, але ж це для мене цілковита несподіванка.

— Сюрприз? — вигукнула Роза.

— Як грім з ясного неба!

Я стояв перед ними посоромлений і зворушений до краю.

— Дітки, — безпорадно озирався я, — а знаєте, коли я востаннє одержував подарунки? Я вже й сам не знаю. Мабуть, ще аж перед війною. Але ж у мене тепер зовсім нічого немає для вас…

Буйна радість охопила всіх від того, що я так блискуче був спантеличений.

— Це за те, що ти нам завжди акомпанував… — сказала Ліна, почервонівши.

— Авжеж, ти заграєш нам що-небудь, це й буде твій подарунок, — заявила Роза.

— Що хочете, — погодився я. — Все, що хочете.

— «З часів юності», — запропонувала Маріон.

— Ні, що-небудь веселе, — заперечив Кікі.

Його перемогли більшістю голосів, його взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав. Всі підспівували:

— З часів юності

завжди лине спів…

Як далеко тепер

до тих юних років…

Хазяйка вимкнула всі електричні лампочки. Лишилося тільки м'яке світло ялинкових свічок. Тихо плескалося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою снував туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другий куплет. З сяючими очима й з обличчями добрих міщанок стояли дівчата навколо піаніно… Але що це? Хто це там заридав, обливаючись сльозами? Кікі, солоний крендель з Лукенвальде?…

Тихенько розчинилися двері з великої кімнати спілки скотопромисловців. Мелодійно мугикаючи, зведений хор гусячим кроком підійшов до нас і вишикувався за дівчатами; Гріголяйт з сигарою в зубах — на чолі хору.

— Як прощався я,

там буяло життя,

повернувся назад, —

всюди пустка одна…

Тихо завмирали звуки змішаного хору.

— Чудово, — сказала Ліна.

Роза запалила бенгальські вогні. Вони сичали й іскрилися.

— Ну, а тепер що-небудь веселе! — гукнула вона. — Треба розвеселити Кікі.

— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.

Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Ми сіли з ними та з блідим Георгом за стіл біля стопки.

Георгу дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він твердо став на ноги. Невдовзі Ленц зник десь у гаморі серед скотопромисловців. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля стойки. Вони сплелися руками й пили на брудершафт.

— Стефан! — гукнув Гріголяйт.

— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва разом вихилили свій коньяк.

— Завтра я пришлю тобі пакунок з кров'яною і ліверною ковбасою, Готфріде. Домовились?

— Чудово! — Ленц поплескав його по плечу: — Ти старий ветеран, Стефане!

Стефан сяяв.

— Ти так симпатично вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють добре сміятися. А я надто швидко починаю сумувати, це моя вада.

— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий з нами за те, щоб у всьому світі невгавав сміх!

Я підійшов до них.

— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на Георга. — У нього такий незвичайно сумний вигляд.

— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — йому лише потрібна невеличка робота.

— В наш час це нелегкий фокус, — відповів Стефан.

— Робитиме все, що хочете.

— В наш час кожен готовий на все. — Стефан потверезішав.

— Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.

— Дурниці. Не проживе він на такі гроші.

— Цей проживе, — докинув Ленц.

— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п'яниця. Нехай так. Але робота-діло серйозне. Не можна комусь її дати сьогодні, а завтра знову відібрати. Це гірше, ніж одружити, а потім на другий

1 ... 100 101 102 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три товариші"