Читати книгу - "Ловець орлів"

— Тікаймо! — гукнув я. — Сховаймося у гаю!

— А військовий загін? Вони нас побачать, — заперечила Суякі.

Замість відповіді я сходив її за руку і побіг униз по схилу, слідом за сестрою, яка робила такі великі стрибки, що здалеку нагадувала якогось дивовижного птаха. Суякі не встигала за мною. Я взяв її на руки — вона була такою маленькою і легкою. Ми бігли до гаю; що біля підніжжя пагорба, і були вже близько, коли я почув тупіт бізонів, а схилом покотилося каміння й уламки скелі. Кілька каменів пролетіло у нас над головами, але я не зупинився, не озирнувся. Ще кілька кроків — і ми сховаємося за товстими стовбурами тополь. Пітакі вже забігла в гайок і, визираючи з-за дерева, кричала мені:

— Швидше! Швидше!

Раптом великий камінь ударив мене в руку, і я впав уперед, ударившись головою в дерево.

Згодом жінки сказали мені, що я довго лежав як мертвий. Коли я розплющив очі, біля мене сиділа Пітакі, тримаючи в руках зведену рушницю. Я відчув гострий біль у руці. З-за дерев вийшла Суякі і радісно зойкнула, побачивши, що я розплющив очі. Вона підбігла до мене й почала обнімати, а я скрикнув від болю.

— Моя рука! — стогнав я. — Напевно, у мене зламана рука.

Справді, рука була зламана. Суякі сказала, що ми повернемося у вігвам, і там вона перев’яже її, а я став розпитувати про ворожий загін.

— Їх тут не було, — відповіла вона. — Спустившись із пагорба, вони повернули й поскакали вздовж річки Берези. Вони бачили нас і, мабуть, вирішили, що тут, у гаю, перебуває великий табір. А бізони перейшли річку й покинули долину.

Ми повернулися у вігвам, і, коли мені зробили перев’язку, я ліг — у мене паморочилась голова. Суякі сіла на узліссі й стала чатувати, чи не з’явиться хтось із нашого племені. Без сумніву, наші воїни переслідували ворогів.

Надвечір удалині з’явились вершники. Суякі замахала ковдрою, і вони під’їхали до нас. їх було сорок чоловік. Натрапивши на сліди військового загону — з племені ассінібойнів, — вони їхали дуже швидко, і коні їхні втомилися. Дізнавшись від нас, що вороги вже далеко, пікуні вирішили припинити погоню.

— Ми повернемось додому, — сказали вони, — і приготуємося до набігу на ассінібойнів.

Я спитав, чи не допоможуть вони нам перевезтися до табору, і всі воїни запропонували своїх коней. Двоє вирушили на полювання, вбили бізона й принесли нам м’яса, а ввечері усі вклалися спати біля нашого вігвама. Вони довго гомоніли, лежачи коло багаття, і укладали плани наскоку на ассінібойнів, а я прислухався до розмов. Звісно, мені довелося розповісти про те, як я пробував заманити бізонів. Дехто засміявся, дехто казав, що тепер я повинен відмовитися від свого за-думу.

— Недаремно ти зламав руку. Це погана прикмета. Вона попереджає, що ти ніколи не станеш заманювачем бізонів!

— Смійтеся на здоров’я, — відповів я, — але я знаю, що рано чи пізно ви всі їстимете м’ясо бізонів, яких я заманю в пастку.

Рано-вранці ми спакували речі й вирушили в дорогу. Воїни, які віддали нам своїх коней, їхали по двоє на коні. Мене везли на безколісному візку, і коли ми в’їхали до табору, мені страшенно боліла зламана рука. Друзі Суякі допомогли їй поставити вігвам, а Пітакі зі своїми подругами принесла хмизу й води, розвела багаття і постелила. Мої друзі заходили у вігвам, цікавилися моїм здоров’ям, утішали мене. А я й не знав, що в мене стільки друзів — молодих і старих! Варто було захворіти хоч би задля того, аби дізнатися про це.

Пізно ввечері прийшов найвірніший мій друг — Не-Бігун. Він щойно побував на раді у вігвамі Самотнього Ходака, і Мала Видра обіцяв заманити у прірву ще одне стадо. Я розповів Не-Бігунові, що сталося після того, як ми з ним розлучилися біля річки Берези; розповів, як я двічі намагався заманити бізонів, і обидві мої спроби були марними. Я не розумів, де я помилявся. Не-Бігун вирішив, що я діяв як слід і мені залишається дізнатися тільки одне: який закличний звук треба вигукувати, щоб бізони пішли до мене. Ми довго думали-гадали, але відповіді так і не знайшли.

Йдучи додому, мій друг сказав:

— Знаєш, що ми зробимо? Тільки-но твоя рука заживе і ти зможеш ходити, ми вдвох підемо до Малої Видри й попросимо його сказати нам, чому бізони біжать до нього.

— Так, я піду з тобою, хай навіть мені доведеться рачки повзти до його вігвама! — відповів я.

Коли Не-Бігун пішов, я довго не міг заснути і розмірковував, чи відкриє нам Мала Видра свою таємницю.

Наступного ранку військовий загін залишив табір. Воїни йшли на ассінібойнів, щоб повернути наших коней і примусити ворогів заплатити скальпами за набіг. Ми з Не-Бігуном від цього набігу не постраждали. Військовий загін вступив у бій з ассінібойнами неподалік від їхнього табору. Троє наших воїнів загинуло, інші помстилися ворогам за набіг, захопили сім скальпів і замість наших п’ятдесяти коней забрали сотню. Та виправа пам’ятна для мене тим, що в бою

загинув Прадавній Борсук, ватажок загону і мій добрий друг, його вбили, коли він намагався врятувати одного з поранених.

Того вечора Не-Бігун послав свою дружину до Малої Видри дізнатися, чи можна нам прийти до нього. Той відповів, що буде радий нас бачити, і ми негайно вирушили до його вігвама. Дружина Малої Видри почастувала нас, і я розповів про свої невдалі спроби заманити стадо.

Мала Видра слухав уважно і часто хитав головою, ніби хотів сказати: «Погано, погано. Не так треба було робити». Але жодного разу не перебив мене. Коли я закінчив розповідь, Не-Бігун звернувся до нього з таким словом:

— Мала Видро, Дарувальнику Достатку, ми просимо твоєї помочі! Розкажи моєму юному другові, майже-си-нові, як ти заманюєш бізонів. Чуєш, ти, Дарувальнику Достатку! Наш заманювач помер; він пішов у країну Піщаних Пагорбів і нікому не відкрив своєї таємниці. В племені кайна ти єдиний заманювач. У наших братів, північних «чорноногих», немає жодного заманювача. На всі три племені ти залишився один. Не ми, мисливці, а ти, Мала Видро, постачаєш вдів і сиріт м’ясом. Подумай, раптом з тобою скоїться якесь лихо! Велике нещастя спіткає нас, якщо ми залишимося без заманювача. Я гадаю, що в кожному племені має бути не менше двох або трьох заманювачів. Так, два-три на кожне плем’я! І я прошу тебе відкрити таємницю моєму майже-синові. Вождю,