Читати книгу - "Великі сподівання"

- Естелло,- сказав я,- подивіться-но на того молодика в кутку, що не зводить з нас погляду.

- А навіщо мені на нього дивитись? - відказала Естелла, підводячи натомість погляд на мене.- Чим таким цей молодик у кутку, як ви кажете, відзначився, щоб на нього дивитись?

- Оце ж я й хотів у вас спитати,- сказал я.- Він же ввесь вечір кружляє біля вас.

- Навколо запаленої свічки кружляють метелики й усяка інша бридка комашня,- відказала Естелла, зиркнувши в його бік.- Чи ж може свічка цьому зарадити?

- Свічка не може,- зауважив я,- але Естелла може!

- Та хтозна,- сказала вона, засміявшись.- А проте, можливо, й так. Думайте як завгодно.

- Але ж, Естелло, вислухайте мене. Мені страшенно прикро, що ви підохочуєте цього Драмла, якого всі тільки зневажають. Ви ж знаєте, що до нього інакше й не ставляться.

- Ну то й що? - спитала вона. [309]

- Ви ж знаєте, що вдачею він так само непривабний, як і зовнішністю. Обмежений, нестриманий, понурий, безке-бетний.

- Ну то й що? - спитала вона.

- Ви ж знаєте, що у нього за душею нічого нема, крім грошей та купи тупоголових предків,- ви ж знаєте, хіба ні?

- Ну то й що? - спитала вона втрете, і за кожним разом її премилі очі ставали все ширші.

Щоб якось здолати цю її короткослівну відповідь, я сам ухопився за неї і запально вигукнув:

- Ну то й що! А те, що я цим мучуся!

Якби ж тільки я міг повірити, що вона приманює Драм-ла, аби цим завдати мені - саме мені! - муки, у мене б зразу відлягло на серці, але вона, як звичайно, просто забувала про моє існування, тобто дарма було й видумувати собі щось таке.

- Не говоріть дурниць, Піпе,- сказала Естелла, кинувши оком по кімнаті.- Хоча на інших, може, це й справді так впливав, і, може, я цього й хочу. Але про це не варто балакати.

- Ні, таки варто,- заперечив я,- бо я не витерплю, коли люди почнуть говорити, що «вона свою вроду й чари пускає на цього сущого хама».

- Я це витерплю,- сказала Естелла.

- Ох, та не будьте ж така гордовита, така непоступлива, Естелло!

- Тепер я гордовита й непоступлива! - сказала Естелла, розводячи руками.- А хвилину тому мені дорікали, що я зійшла на рівень хама!

- Бо й правда,- гарячково мовив я,- адже ось цього самого вечора у мене на очах ви дарували йому такі погляди й усмішки, яких ніколи не дарували… мені!

- То ви хочете,- сказала Естелла, раптом звертаючи на мене пильний і зосереджений, мало не гнівний погляд,- щоб вас дурили й заманювали в пастку?

- Тобто ви його дурите й заманюєте в пастку, Естелло?

- Атож, і багатьох інших теж - усіх, крім вас. Ось підходить місіс Брендлі. Більше я нічого не скажу.

А тепер, присвятивши увесь цей розділ тому, що так довго панувало у моєму серці і так часто примушувало його знов і знов страждати, я можу нарешті перейти до події, що зависала наді мною вже довший час, події, передумови до якої постали ще перед тим, як я дізнався, що є на світі [310] така Естелла,- її дитячий розум тоді щойно починав відчувати на собі руйнівний вплив міс Гевішем.

В одній східній казці важку брилу, що мала в годину тріумфу впасти на владареву голову, довго вирубали в каменярні, довго пробивали в скелях багатоверстовий тунель для мотуза, який утримував би брилу на місці, саму брилу довго піднімали й вправляли в дах, обмотали її мотузом і довго протягували той мотуз довжелезним тунелем до великого залізного кільця. Коли після нескінченних зусиль усе було готове й надійшла належна година, султана розбудили глухої ночі, дали в руку гостру сокиру, що мала відділити мотуз від великого залізного кільця, і він ударив сокирою, вивільнений мотуз зник удалині, і стеля обвалилася. Отак було й зі мною: всі підготовчі зусилля, близько й далеко від мене, що вели до неминучого кінця, довершилися, водномить ударила сокира, і я опинився під руїнами своєї твердині.

Розділ 39

Я вже мав двадцять три роки. Минув тиждень після мого двадцять третього дня народження, але за весь цей час я не почув більше ні слова, яке прояснило б мої сподівання. З Барнардового заїзду ми понад рік тому перебралися в Темпл, оселившись у Гарден-Корті, над річкою.

Мої заняття з містером Покетом від деякого часу припинилися, хоча стосунки наші лишалися якнайкращі. Попри всю неспроможність зупинитись на якомусь конкретному колі інтересів - що, як мені здається, можна було пояснити внутрішньою тривогою і цілковитою непевністю моїх перспектив - я приохотився до читання і читав по кілька годин щодня. У Герберта справи йшли на краще, а в мене ж усе було так само, як я змалював у попередньому розділі.

Гербертові по роботі довелосй виїхати до Марселя. Я сидів удома сам і тоскно відчував свою самотність. Знічений і знепокоєний безнастанним чеканням, що ось завтра чи там за тиждень щось у мене виясниться, спроневірений його безплідністю, я вже встиг стужитись за бадьорим обличчям і щирою доброзичливістю свого друга.

Погода стояла поганюча: бурі й дощі, дощі й бурі, і непролазна багнюка, багнюка, багнюка на всіх вулицях. День за днем зі сходу насувалася на Лондон величезна важка поволока, неначе там згромадилося хмар та вітру [311] на цілу вічність. Вітер бурхав такими шаленими поривами, що у місті здирав залізні дахи з високих будівель, а по селах вивертав з корінням дерева, заносив хтозна-куди крила вітряків. З узбережжя доходили трагічні звістки про корабельні аварії та людські жертви. Розгул вітряної стихії супроводили неймовірні зливи, а той день, рештки якого я вирішив просидіти за книжкою, був найгірший з усіх.

Від тих часів багато що змінилося в цій частиш Тем-плу - вона вже не така малолюдна і не так оголена з боку річки. Ми жили на верхньому поверсі крайнього будинку, і того вечора вітер, що налітав з-над Темзи, струшував його, немов гарматні постріли чи удари морських хвиль. Коли дощ із вітром так нещадно шмагав вікна, що аж тряслися віконні рами, мені ввижалося, ніби це я на маяку серед розбурханого моря. Часом дим з каміна вривався в кімнату, наче його не вабило у таку негоду виходити надвір, а коли я відімкнув зовнішні двері й виглянув на сходи, там не світився жоден ліхтар; затінивши ж долонями очі й припавши до