Читати книгу - "Володимир"

щоб принести жертву. Постоявши під дубом, він про йшов до ріжка острова, де височіла насипана множеством рук могила, — тут, як сказали Володимиру, отець його Святослав темної ночі рубався з печенігами, тут він помер, вої ж віддали останню погребову почесть — спалили в лодії його тіло.

Знявши шоломи й низько схиливши голови, стояли князь Володимир з сином Мстиславом і воєводами перед могилою, на якій зеленіла трава, всіма барвами грали квіти. Усі вони мовчали, тихо було навкруг, тільки жайворони десь високо вгорі розливали безконечну й трохи смутну пісню.

— Буде так! — сказав князь Володимир, стоячи над могилою свого батька. — Ми йдемо супроти Візантії на справедливу січу, помститись за тих, що загинули від рук ромеїв, утвердити новий закон і нове життя. Ти, воєводо Вовчий Хвіст, веди вершників полем до Хозарської переправи, там рушай у Клімати й підступай зі сходу до города Херсонеса, ми, воєводи, їдемо Дніпром, а далі й Руським морем, щоб налетіти на Херсонес з півночі й заходу.

Проте це було ще не все, що замислив князь Володимир. Стоячи на високих кручах Хортиці, він дивиться на Дніпро, лівий берег, туди ж дивиться й дружина. Перед їхніми очима стелиться безмежне поле, по ньому в’ється гостинець — шлях суходолом до Сурожського моря й на Дон, а обабіч гостинця, скільки не глянь, могили й могили. Так було всюди, де вони проходили, — над полуденними її шляхами, де руські люди бились з множеством орд і всякою навалою, з давніх-давен височіли, пізніше притерлись, а часом були вже й розорані могили предків наших, що поклали голови за Русь.

Дивлячись на ці могили, князь Володимир думав про минувшину, сучасність свою і майбутнє, що в його уяві було чимсь єдиним, бо майбутнє завжди перетворюється на сучасність, сучасність неминуче й дуже швидко, як людський вік, стає минулим, і тільки минувшина вічна — мертва, але завжди жива, вона стоїть на сторожі швидкоплинного світу…

— Рідна земля! — каже князь Володимир. — Будемо берегти її скрізь і всюди.

Він кладе руку на плече сина Мстислава.

— Ми йдемо, — продовжує Володимир, — на Херсонес і ще не знаємо, що нас там жде. Вірю, візьмемо город, будемо звідти говорити з імператорами. Проте, сидячи в Херсонесі, хочу почувати себе твердо, міцно. Ти їдь суходолом до Тмутаракані, сину мій Мстиславе, — то Руська земля, доки там сидимо — греки в Кліматах зав’язані, як у мішку. Буть тобі, сину Мстиславе, князем Тмутаракані, стережи звідти військо моє в Кліматах, буде потреба — покличу, іди в поміч.

— Спасибі, отче, — подякував новий князь Тмутаракані Мстислав. — Сидячи в Тмутаракані, стерегтиму тебе, військо, всю Русь.

Він виймає з піхов меч. Цілує холодне лезо, на якому грає проміння.

Князь Володимир обняв сина й теплими очима подивився на його юне обличчя, на якому пробивались темні вусики, пушок на підборідді. От і прийшов час розлучитись із одним з синів — чи ж доведеться йому ще бачити його?

Того ж дня князь Мстислав з дружиною помчав на схід, до Сурожського моря.

Увесь день вої оглядали лодії, забивали конопаттю щілини в днищах, готували вітрила, снасті, укоті. Раннього вечора, тільки стемніло, лягли спати — починалась остання ніч, коли можна було на дозвіллі відпочити перед далеким і важким походом — Дніпром до Олеш’я й далі морем.

Ніч була тиха, тепла. Звечора небо затягли хмари, перед самим заходом сонця над Дніпром просіявся дощик, але він так само, як народився, швидко й вщух, хмари розвіялись, темна гряда їх висіла тільки над пониззям.

На лодіях тут-там чулись розмови, десь народилась у темряві, покотилась над плесом тужна пісня, понад берегом і вище, на кручах, згасали вогнища, в полі на конях, вище ж і нижче від стану на насадах стала на чоті сторожа.

І раптом у тиші пролунав один голос, до якого приєднався другий, третій:

— Дивіться, дивіться на небо!

Усі дивились на пониззя, де раніше висіла, а тепер уже розійшлася громада хмар, — там у небі, починаючись широким хвостом від Волосіні і простягаючись гострим списом майже до обрію, сріблясто переливалась дивна зоря[137].

Втім, це була не зоря — високо в небі серед інших зір, затьмарюючи їх, висіла зоря-хмарина, вона світилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Дніпро, темні лодії на воді, береги й кручі, люди, що стояли там і дивились на небо.

Ці люди — і прості вої, і вся старшина — були вкрай схвильовані й стурбовані, бо ніколи до цього такого не бачили, — на лодіях скрізь по березі, на кручі, де біля шатра стояв з старшою дружиною князь Володимир, у ці хвилини всі мовчали, але кожен думав, що віщує Русі й усім людям це знаменіє, проти кого спрямований спис, який висить у небі?

— Небо благословляє нас, — промовив, звертаючись до старшини, князь Володимир. — Зоря вказує на Херсонес. Ми переможемо!

І вже скрізь на березі ворушились, гомоніли, говорили збудженими, бадьорими голосами вої:

— Зоря вказує на Херсонес! Нашій раті буде удача…

Далекі, забуті предки, які вони були безпорадні й безсилі, коли бачили перед собою таємничі зорі, ставали свідками народження й загибелі далеких світів, плину дивних, небачених світил! Щастя в тому, що вони, хоч і не знали, й не розуміли одвічних сил світу, а також і неба, світил, дуже твердо стояли на тій землі, де їм доля судила жити, вони берегли її й були добрими господарями цієї землі.

Ще через тиждень лодії князя Володимира дійшли до гирла Дніпра, підняли тут вітрила й, обминувши довгу косу, що стрілою виходила в море, полетіли на південь, до Кліматів.

Їм щастило. Над морем у цей час стояла добра година, удень повівав легкий вітер з півночі, вночі він завертав зі сходу — від розпеченої сонцем землі Кліматів — або й зовсім стихав, і тоді вої брали в руки весла.

Воям допомагало, здавалося, саме небо — уночі на небі увесь час, коли вони їхали Дніпром, а далі і в морі, високо над ними висіла зоря-хмарина, яку вперше побачили нижче порогів, вона сяяла в небі, освітлювала їм шлях…

Вони пливли в широкому, безбережному морі, раз і другий зустріли кілька хеландій херсонітів, на світанні третього дня побачили далеко на обрії вузеньку смужку землі — то, либонь, був мис Парфенія в Кліматах. Князь Володимир велів одразу ж завернути далі в море — за цим мисом була Керкентида[138], що захищала Херсонес з півночі, там завжди стояли кораблі ромеїв. І лодії незабаром