Читати книгу - "Сестра Керри"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Піду пройдуся, — пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.
Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес — її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: «Стороннім вхід заборонено».
Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п’яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.
— Так не забудьте ж, — промовила одна з мужоподібних жінок.
— Ні, не забуду, — відповіла товстуха. — Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?
— У Піттсбургу, — відповіла та.
— Я напишу вам туди.
— Добре, — відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.
Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.
— Ну, добродійко, — промовила вона, — чим можу служити?
— Ви місіс Бермудес?
— Так.
— Бачте, — заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, — я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?
— Так.
— Ви б не могли влаштувати мене?
— Ви вже маєте досвід?
— Дуже невеликий, — промовила Керрі.
— З якою трупою ви виступали?
— О, ні з якою, — відповіла Керрі.— Це був просто спектакль, влаштований…
— Розумію, — перебила її товстуха. — Ні, саме зараз я нічого не можу вам запропонувати.
Обличчя Керрі витяглось.
— Вам треба набути досвіду в Нью-Йорку, — додала «добродушна» місіс Бермудес, — але на всякий випадок залиште нам свою адресу.
Керрі не рухалася з місця, проводжаючи поглядом товстуху, яка зникла в своєму кабінеті.
— Ваша адреса? — спитала молода дівчина, що сиділа за письмовим столом.
— Місіс Джордж Вілер, — почала Керрі, підходячи ближче.
Дівчина записала докладну адресу і відпустила Керрі.
Майже те ж саме повторилося в конторі містера Дженкса, з тією різницею, що на прощання він сказав:
— Якби ви виступали в якому-небудь з місцевих театрів або мали програму зі своїм ім’ям, я б міг що-небудь для вас придумати.
У третьому місці її спитали:
— Яку саме роботу ви шукаєте?
— Що ви хочете цим сказати? — опитала Керрі.
— Ну, де саме ви б хотіли виступати: в комедії, у водевілі, чи, може, в хорі?
— Я б хотіла одержати роль в якій-небудь п’єсі,— відповіла Керрі.
— Ну, — сказав на це театральний агент, — це вам дещо коштуватиме.
— Скільки? — спитала Керрі.
Така можливість, як це не смішно, не приходила їй у голову.
— Ну, це вже ви самі повинні вирішувати, — відповів той лукаво.
Керрі здивовано глянула на нього. Вона не знала, що далі казати.
— Ви б могли мені дістати роль, якби я заплатила?
— Якщо я цього не зроблю, ви одержуєте свої гроші назад.
— Ах, так! — промовила Керрі.
Агент побачив, що має справу з зовсім недосвідченою людиною, і тому він провадив:
— Вам треба внести принаймні п’ятдесят доларів. Ніхто не буде з вами морочитися за меншу суму.
Керрі почала розуміти.
Дякую, — сказала вона. — Я подумаю.
Вона рушила до дверей, але пригадала щось і спитала ще:
— А скоро ви б могли знайти мені місце?
— Ну, це важко сказати, — відповів агент. — Можливо, за тиждень, а може, й за місяць. У всякому разі, ви одержали б першу підходящу вакансію.
— Розумію— сказала Керрі, злегка усміхнулася з чемності й вийшла.
Агент хвилину подумав, потім промовив сам до себе:
— Просто смішно, як ці жінки прагнуть попасти на сцену!
Комбінація з п’ятдесятьма доларами примусила Керрі замислитись. «Вони ж можуть взяти гроші і нічого не зробити», — думала вона. У неї були деякі коштовності — каблучка з діамантом, брошка і ще деякі дрібнички. Можливо, їй дали б за них п’ятдесят доларів у ломбарді.
Герствуд встиг уже повернутись. Він не думав, що вона ходитиме так довго.
— Ну, що? — промовив він, не наважуючись спитати навпростець, чи пощастило їй щось знайти.
— Я ще нічого не знайшла, — відповіла Керрі, скидаючи рукавички, — Всі вони вимагають гроші наперед.
— Скільки? — сош'гав Герствуд.
— П’ятдесят доларів.
— Нічого собі!
— Що ж, вони такі, як і всі. На жаль, не можна бути певним, що вони дістануть щось, навіть після того, як їм заплатиш.
— Ну я б не рискував п’ятдесятьма доларами на таких умовах, — заявив Герствуд так, ніби тримав гроші в руках і мав вирішувати.
— Не знаю, що робити, — промовила Керрі.— Спробую ще побувати в кого-небудь з антрепренерів.
Герствуд байдуже слухав, уже нездатний розуміти весь жах свого становища. Він злегка погойдувався туди й сюди в кріслі і гриз ніготь. Йому здавалось, що все так і повинно бути. Згодом він ще покаже себе.
РОЗДІЛ XXXVIII
У казковім царстві розваг. Невблаганне життя
На другим день Керрі знову вирушила на розшуки і, побувавши в «Казино», переконалась, що знайти місце хористки не легше, ніж будь-яке інше. Гарненькі дівчата, здатні вишикуватись в ряд, не менш численні, ніж чорнороби, здатні орудувати киркою. Керрі переконалась також, що в театрах звертають увагу тільки на зовнішність прохачок. Ні їхня думка про свої здібності, ні ці здібності нікого не цікавили.
— Де я можна бачити містера Грея? — спитала вона похмурого швейцара біля артистичного входу театру «Казино».
— Він зараз зайнятий і нікого не приймає.
— Ви не знаєте, коли я могла б його побачити?
— Він вам призначив прийти сьогодні?
— Ні.
— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.
— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?
Швейцар сказав.
Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.
А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.
— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.
І Керрі пішла ні з чим.
У театрі «Емпайр» вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.
У «Ліцеї» вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестра Керри», після закриття браузера.