Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

— Ти міг би зняти хоч оцей свій дурний галстук? — почув він гарячий шепіт Юлії і вже більше нічого не чув, не бачив, не знав, не розумів… Солодка, як смерть, любов. Він вмирав у цьому буйному жіночому волоссі, в цих палючих устах, в цих міцних, як бронзові чаші, грудях, на розложистих стегнах, на точено–круглих колінах, в кільці витких рук, у запаморочливих пахощах жіночого тіла, у її скриках, зойках, стогонах, шепотах, а тоді воскрес і пробудився від її сміху і від її голосу, такого близького, ніби він не йшов від неї, а жив у Шульзі завжди, але вмер надовго, на багато років, на цілу вічність, а тепер оживав і сміявся, радів і в радощах воскресіння навіть кепкував і знущався.

— Кріпкий дідуля! — знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.

— Не називай мене так, — попросив він її.

— Боїшся? Так і я ж не піонерка!

— І про себе не треба так.

— А як же?

— З ніжністю.

— Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке — Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?

— Я хочу назвати тебе, — шепотів він їй, — я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…

— Тобі не подобається моє ім’я?

— Хіба я казав таке?

— Але ти хочеш замінити його Візантією…

— Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…

— Шульга! О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію! Що це? Нащо? Ну, ще б про султанів, там були хоч гареми з такими, як оце я… А ця твоя Візантія… Я була з німецькими туристками в султанських гаремах,.. Там навіть не зосталося жіночого духу… Ніби й не було нічого. Все мертве, не лишилося нічого, ніякого живого сліду… Мені стало так страшно… Німкені, як сороки, те й знали, що «вундербар» та «вундерліх», а мені здавалося, що я теж вмерла і вже ніколи не затепліє, не загориться моє лоно і не стрепенеться душа…

— Ти живіша за всіх живих!

— То тільки омана. Що ти в мені бачиш? Тіло? Воно, може, ще й живе, а душа давно вмерла. Ти знаєш, як я опинилася в Туреччині?..

— Ну… Я думав… туристка… або… ти ж бібліотекарка… Може, бібліотечний обмін… Ну, одне слово, ділова поїздка…

— Ділова поїздка?.. Справді ділова… Ти вже мене відпускаєш? Ми щось вип’ємо? Може, знов нашу горілку з перцем і французьке шампанське, а може, ще якусь зарубіжну гидоту на твій вибір…

— Може, я замовлю вечерю в номер? — запропонував Шульга. — Або спустимося в ресторан… Як ти?

— Хіба я ще не наїлася? Я вже проковтнула тебе всього без решти, хоч і не вірила, що таке може бути…

— Це не ти мене, а я тебе, і тепер ти в мені вже навіки…

Він гладив її тіло, не міг відірватися від нього, навіки ув’язнений, навіки прикутий, навіки в рабстві..

— Можна тебе попросити? — доторкнулася вона йому до плеча своєю м’якою рукою, суцільна ніжність і суцільне здригання…

— Хіба я не казав тобі? Все, що зможу… Для цього ж і знайшов тебе!..

— Знайшов? — Вона гірко засміялася. — Хто кого знайшов? Ти ще й досі нічого не знаєш… Там десь мій халат. Я його загубила. Може, принесеш, бо мені не можна голою… Перед тобою не можна… А тобі треба так, як оце ти зараз… як в раю… Боже, я навіть не знала, що на світі може бути такий чоловік!.. Ти міг би мене поцілувати?.. Ось так… А тепер принеси, будь ласка, отой турецько–інтернаціональний сіро–буро–волохатий халат…

Він приніс і вгорнув її і, взявши на руки, переніс туди, де почалося їхнє безумство, всадовив у зручне крісло й спитав, що вони тепер питимуть, але вона рішуче наставила на нього ніжну долоньку ї знов повторила те, з чим зверталася на ложі любові:

— Я могла б тебе попросити?

— Але ж про що? Я жду! — вигукнув Шульга. — Я ж казав тобі, що можу допомогти, зможу допомогти, все можу зробити…

— Не треба всього, — втомлено усміхнулася вона. — Все досить просто. Там, унизу, в готельному холі моя донька Галина і маленька внучечка Юльця. Можна, щоб вони сюди… і щоб покупалися в гарячій воді? Бо в Стамбулі все таке холодне: і вода, і турки, і вся оця твоя Візантія… Ти дозволиш, щоб Галина і Юлька?..

Він спантеличено дивився на неї.

— Стривай… Про що ти? Там, унизу, в холі… твої… Але чому ти там їх залишила? Як можна?

— А ти хотів, щоб я з’явилася сюди з усім своїм сімейством? Ти ж хотів мене! Там, на мосту, ти ж тільки мене!..

Шульга квапливо одягався.

— Ми підемо з тобою разом і… Ти вже одягаєшся?

— Тобі туди не треба. Я сама. Головне, щоб ти не заперечував…

— Ні, ні, я з тобою! Як можна, щоб я не?.. Треба буде попросити в рецепції, щоб у номері постелили ще постелі на диванах… і вечерю… Можемо в ресторан або замовити сюди…

— Нічого не треба! їм аби гаряча вода… Ми не бачили її вже три місяці… Тільки ванна, а тоді ми підемо…

Він не слухав її слів. Швидше