Читати книгу - "Джеррі-Островик"

На станції носій, недбало витягаючи клітку з фургова, трохи не впустив її й ледве встиг підхопити, перше ніж вона гримнулась на цемент. Падаючи, клітка перевернулась набік, а Майкл усією вагою наліг на поранену лапу.

— Тьху! — сказав дель Мар трохи перегодя, підійшовши пероном до візка, на якому серед іншого призначеного для поїзда багажу стояла клітка з Майклом. — Лапу розтовкло? Дарма, буде наука, щоб не вистромляв.

Один із станційних носіїв нахилився над кліткою, роздивився Майкла крізь грати, тоді сказав:

— Пропав пазур.

— Цілий палець, — відмовив дель Мар, уже розчиняючи вийнятого з кишені складаного ножика. — Поможіть мені, я зараз його впораю.

Він відімкнув клітку, вхопив Майкла ззаду за нашийник і витяг надвір. Майкл корчився, борсався, махав передніми лапами, завдаючи собі ще більшого болю.

— Держіть лану, — наказав носієві дель Мар. — Не бійтесь, він не дістане вас зубами. Це одна мить.

І справді, за мить усе було скінчено, й розлючений Майкл опинився знов у клітці, позбавлений одного пальця. Після такої примітивної, однак успішної хірургічної операції з лапи струмила кров, і Майкл ліг та став зализувати рану, пригнічений передчуттям іще не знати якої страшної долі, що нависла над ним. Ще жодна людина в світі не поводилася з ним так жорстоко, а ув'язнення в тісній клітці, схожій на пастку, доводило його до шалу. Так, він попав у пастку й був зовсім безпорадний, п зі Стюардом очевидячки сталось найбільше, непоправне лихо — його забрало небуття, те, що вже поглинуло Меріндж, «Ежені», Соломонові острови, «Макамбо», Австралію й «Мері Тернер».

Раптом здалеку почувся страшенний ґвалт, і Майкл нашорошив вуха та наїжачився, передчуваючи якесь нове лихо. Десь несамовито гавкало, скавчало та завивало багато собак.

— Господи! Це ті циркові собаки, хай їм чорт, — буркнув носій до товариша. — Слід би закон видати проти цих собачих вистав. Це ж паскудство.

— То Петерсонова трупа, — відповів другий носій. — Я бачив, як їх привезено на тому тижні. Одного витягли з клітки вже дохлого, і здох він, певне, від биття.

— Либонь, Петерсон натовк його перед від'їздом, а тоді вкинув у клітку здихати в багажному вагоні.

Коли клітки стали перекладати з фургона на перонний візок, собаки розгвалтувалися ще дужче, а коли візок підкотили до того, де був Майкл, він побачив цілий стос кліток із собаками. Їх там було аж тридцять п'ять, усіляких пород, а здебільшого безпородних покручів-дворняг, і всією поведінкою вони виказували, що їм не солодко. Ті вили, ті скавчали, ті гарчали й гавкали одні на одних крізь грати кліток, а ті понуро мовчали. Декотрі зализували позбивані лапи. Маленькі й не гризливі були запхані по двоє й по троє в клітку. Півдесятка хортів сиділи в трохи більших клітках, однак не досить великих для них.

— То стрибуни, — сказав перший носій, — Ти диви, як їм тісно. Петерсонові, видно, шкода зайвого цента заплатити за перевіз. І випростатись нема де бідним. Либонь, це пекельна мука для них — переїздити з міста до міста.

Він не знав, що й у містах та мука не припинялася, бо собак і там майже весь час держали в їхніх тісних клітках, мов у довічному ув'язненні. Випускали їх хіба лише на час виступів на арені. Добре доглядати собак просто невигідно. Дворняги коштують недорого, отож дешевше купити інших замість здохлих, ніж дбати за них, щоб вони не здихали.

І ще не знав носій — зате Петерсон знав, — що серед тридцяти п'яти собак у трупі вже не було жодного з тих, яких набрано чотири роки тому. І жодного з них не випущено на волю. Визволяла їх із кліток тільки смерть. А Майклові було відомо ще менше, ніж носієві. Він знав тільки, що тут панують муки й горе і що йому, видно, судилась така сама доля.

Собак, що без угаву скавчали та вили, занесено до багажного вагона, і Майклову клітку теж поставлено між їхніми. Відтак майже півтори доби Майклові довелось їхати на схід у собачому пеклі. Потім, у якомусь великому місті, Петерсонову трупу забрали з вагона, і Майкло-ва подорож стала спокійніша, хоч лапа ще боліла, бо рану знов і знов уражали, коли клітку переставляли чи пересували по вагону.

Що з ним діється, нащо його держать у цій тісній в'язниці, в забитому багажем вагоні, — Майкл себе не питав. Він сприймав це просто як лихо, як недолю, зрозумілу не більше, ніж та пригода, коли йому скринею придавило лапу. Такі речі трапляються. Це життя, а в житті багато лихого. У Майкла ніколи не виникало питання: чому буває так чи так? Він знав тільки, що буває, та ще трохи — як воно стається. Що є, те е. Вода мокра, вогонь гарячий, залізо тверде, м'ясо смачне. Все це він приймав так, як одвічне диво світла й темряви, тільки воно не було для нього дивом, так само як його цупка, кошлата шерсть, чи серце, що билося в грудях, чи кмітливий мозок.

У Чікаго нові, незнайомі люди перенесли Майклову клітку з вагона на вантажну машину, що провезла його по гамірних вулицях величезного міста, тоді ще інші люди поставили клітку в другий багажний вагон, що враз і помчав далі на схід. І нарешті в Нью-Йорку Майкла забрали з вагона в фургон і приставили до такого собі Гаріса Колінза, на острів Лонг-Айленд.

Отак Майкл попав до Гаріса Колінза, до пекла для тварин, яким той правив. Та спершу треба зазначити, що пес більше ніколи не побачив Гаррі дель Мара. Той зник з Майклового життя, як зникало до нього багато знайомих Майклові людей. І не тільки з Майклового — він пішов з життя взагалі. Аварія на надземній залізниці, паніка серед уцілілих пасажирів, спроба спуститись на вулицю по підпорах залізниці, доторк до третьої рейки, що була під напругою, — і Гаррі дель Мара поглинуло небуття, яке люди називають смертю. Справжнє небуття, бо люди, що їх воно поглинає, вже ніколи не з'являються серед живих.

РОЗДІЛ XXIV

Гаріс Колінз був п'ятдесятидворічний чоловік, невеличкий, стрункий і жвавий, а виглядом лагідний та делікатний, мов панночка. Йому б личило бути вчителем недільної школи, директором дівочого пансіону або головою доброчинного товариства.

Вид він мав білий та рожевий, руки ніжні, як і в його дочок, а важив лише сто дванадцять фунтів. До того ж він майже всього боявся — власної