Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Тож князь вельми втішився і з вдячності запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той не міг надивуватися її убозтву і простоті. Бо князь, наскільки у Лубнах жив по-королівському, настільки в походах, аби показати приклад для жовнірів, жодних розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм в одній кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський через свою огрядну постать ледве зміг протиснутися, наказавши навіть стременному іззаду себе підпихати. У кімнаті, опріч столу, дерев’яних лав і тапчана, покритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Ця простота дуже здивувала воєводу, що полюбляв зручності й їздив із килимами. Тож він зайшов і з подивом дивився на князя, вражений тим, як може такий великий духом чоловік мешкати у такій простоті й убозтві.. Він бачив часом князя на сеймах у Варшаві, вони були навіть далекими родичами, але близько він його не знав. Тільки коли почав із ним говорити, відразу збагнув, що має справу із надзвичайним чоловіком. І він, давній сенатор і досвідчений вояк-друзяка, котрий колег-сенаторів по плечу поплескував, князеві Домініку Заславському казав «ласкавцю мій!» і з самим королем був фамільярний, не міг так само фамільярно триматися із Вишневецьким, хоч князь прийняв його ввічливо, тому що був вдячний за підмогу.

— Милостивий воєводо, — почав він. — Хвалити Бога, що прибули із підкріпленням, а то я вже на останньому диханні йшов.

— Бачив я по жовнірах вашої князівської ясновельможності, що напрацювалися вони, сердешні, і це мене неабияк мучить, бо я прибув сюди із проханням, аби ваша князівська ясновельможність рятувати мене поквапився.

— Так пильно?

— Periculum in mora, periculum in mora![120] Підійшло гультяйства кількадесят тисяч, а над ними Кривоніс, котрий, як я чув, на вашу князівську ясновельможність був відряджений, але, дізнавшись від язика, що ваша князівська ясновельможність на Старокостянтинів рушили, туди подався, а дорогою узяв в облогу мою Махнівку і так спустошив, що неможливо розказати.

— Чув я про Кривоноса і тут на нього чекав, але оскільки він мене минув, бачу, доведеться самому його шукати. І справді, діло спішне. Великий гарнізон у Махнівці?

— У замку двісті добірних німців, котрі ще певний час протримаються. Але найгірше те, що у місто наїхало чимало шляхти з родинами, місто ж укріплене тільки валом і частоколом, тому довго оборонятися не зможе.

— Справа таки пильна, — згодився князь.

А потім звернувся до ординарця:

— Желенський! — сказав він. — Збігай поклич полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, усівся на лаву. При цьому він озирався, чи дадуть повечеряти, бо вже зголоднів, а попоїсти любив добре.

Та враз почулися кроки озброєних людей, і ввійшли князівські офіцери — чорні, схудлі, бородаті, із запалими очима, із виразом невимовної втоми в очах. Вони мовчки уклонилися князеві, гостям і чекали, що їм скажуть.

— Милостиві панове, — спитав князь, — коні на водопої?

— Авжеж.

— Готові?

— Як завше.

— Гаразд. За годину вирушаємо на Кривоноса.

— Ге! — скрикнув воєвода київський і здивовано глянув на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь мовив далі:

— Їхні милості Понятовський і Вершул вирушать першими. За ними піде Барановський із драгунами, а за годину щоб мені й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, вклонившись, вийшли, і за хвилю сурми заграли у похід. Воєвода київський такого поспіху не сподівався і навіть не хотів його, бо страшенно втомився з дороги. Він розраховував, що із деньок у князя відпочине і ще встигне, а тут доводилося відразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

— Ясновельможний князю, — мовив він, — а чи дійдуть ваші жовніри до Махнівки, бо на вигляд вони страшенно fatigati[121], а дорога далека?

— Про це, ваша милость, нехай у тебе голова не болить. Вони на битву, як на весілля, йдуть.

— Та бачу я, бачу. Хлопці гарячі, але ж бо… мої люди здорожені.

— Ти ж сам, ваша милость, сказав: «Periculum in mora».

— Воно-то так, але ж хоч би нічку відпочити. Ми ж із-під Хмільника йдемо.

— А ми, милостивий воєводо, із Лубен, із Задніпров’я.

— Ми цілісінький день були в дорозі.

— А ми — цілісінький місяць.

Сказавши це, князь вийшов, щоб особисто перевірити, як шикується військо, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, витріщив, долонями по колінах ляснув і сказав:

— От я й маю, що хотів! Бігме, вони мене тут голодом заморять. А нетерплячі, як порох! Приходжу до них по допомогу, гадаючи, що після великих і надокучливих прохань вони днів через два-три виступлять, а тут і передихнути не дають. Дідько б їх узяв! Я путлицею, що її клятий денщик кепсько пристебнув, ногу натер, у животі в мене бурчить… Дідько б їх узяв! Махнівка Махнівкою, а живіт животом! Я теж старий жовнір і, може, ліпше за них знаю, що таке війна, але щоб отак — хап-лап!.. Це ж дияволи, а не люди: не сплять, не їдять — тільки б’ються. Їй-богу, не їдять вони. Ти бачив, пане Кшиштофе, отих полковників? Хіба вони не схожі на spectra[122]? Га?

— Але запальні вони, як чорти, — відповів пан Кшиштоф, котрий був природженим жовніром. — Боже милий! Скільки метушні й гармидеру буває, коли вирушати треба! Скільки біганини, мороки із возами, плутанини із кіньми!.. А тут — чуєте, ваша милость? — он уже легкі хоругви виходять!

— Авжеж, так і є! Збожеволіти можна! — мовив воєвода.

А юний пан Аксак долоні свої хлопчачі склав:

— Ох, який великий це полководець! Ох, який великий войовник! — піднесено вигукнув він.

— У вашої милості ще молоко на губах не обсохло! — гримнув на нього воєвода. — Cunctator теж був великим полководцем!.. Розумієш, соколику?

Але тут увійшов князь: л— Милостиві панове, на коней! Вирушаймо!

Воєвода не витримав.

— Вели ж, ваша ясновельможність, дати хоч що-небудь переїсти, бо я голодний! — вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

— О, мій милостивий воєводо! — відповів князь, сміючись і обіймаючи його. — Даруйте, даруйте! Я б від щирого серця, але на війні чоловік про такі речі забуває.

— А що, пане Кшиштофе? Чи не казав я тобі, що вони нічого не їдять? — мовив воєвода, звертаючись до брацлавського підсудка.

Однак вечеря тривала недовго, і через дві години навіть піхота виступила із Райгорода.

Військо йшло через Вінницю і Літин до Хмільника. Дорогою Вершул наткнувся у Саверівці на невеличкий татарський загін, який вони із паном Володийовським знищили до