Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

«Ну, годі, — сказав я, коли мені полегшало. — Кинь пустувати і скажи, де той самородок». — «Зараз він ближче до тебе, ніж будь-коли буду я, — відповіла вона, і в її величезних очах зринув смуток. — Усі ви, грінго, однакові. Тільки золото вабить ваше серце, а жінка для вас пусте».

Я нічого не відказав. Не час тоді був розповідати їй про Сару. Вана, немов угамувавши свій смуток, давай сміятися й дрочити мене. «Ну, як він тобі, до вподоби?» — спитала вона. «Хто?» — «Самородок, на якому ти вмостився».

Я підскочив, наче сидів на розпеченій плиті. Але то була всього лишень каменюка. Серце мені впало. Або вона зовсім з глузду зсунулась, або така в неї манера жартувати. Аж воно — не те й не друге. Вона дала мені топірець і звеліла рубонути той камінь; я так і зробив, раз, а тоді ще й ще, і за кожним ударом відскакували жовті відламки. Вий мене сила божа, то було золото! Весь той триклятий валун!

Джонс несподівано підвівся на весь зріст і, обернувшись лицем на південь, простяг свої довгі руки. Цей рух нагнав страху на лебедя, що дружелюбно наблизився до нас, сподіваючись на поживу. Він так раптово відступив, що наскочив на гладку стару леді, яка вереснула й упустила торбинку з фісташками. Джонс сів і повів мову далі:

— Золото, — запевняю вас, суцільне золото, і таке чисте й м'яке, що я відколював від нього цілі шматки. Воно було покрите якоюсь водонепроникною фарбою, чи то смоляним лаком, чи то ще чимось. Не дивно, що я взяв його за камінь. Він був футів з десять завдовжки, добрих футів п'ять завгрубшки і з обох боків звужувався, як яйце. Ось гляньте-но!

Він витяг з кишені шкіряний футляр, відкрив і вийняв якусь річ у промащеному цигарковому папері. Розгорнувши його, він поклав мені на долоню шматок чистого м'якого золота завбільшки з десятидоларову монету. З одного боку я помітив залишки якоїсь сірої фарби.

— Я відколов його від самородка, — провадив Джонс далі, загортаючи золото в папір і ховаючи до футляра. — І то щастя, що я встиг покласти його до кишені! Бо раптом з-за моєї спини почувся голосний звук, — як на мене, то радше крякання, аніж слово. І тоді вихопився отой худий старий індіянин з орлячим дзьобом, що був приходив до нас одного вечора. А з ним чи не тридцятеро індіян — усе молоді й стрункі хлопці.

Вана впала на землю й заскиглила, але я сказав їй: «Встань і помирися з ними заради мене». — «Ні-ні! — вигукнула вона. — Це смерть. Прощай, amigo…»

Тоді місіс Джонс здригнулася, а її чоловік на хвильку урвав свою розповідь.

«Ну, то вставай і бийся разом зі мною», — сказав я. І вона почала битися. Там, на самій верховині світу, вона дряиалася й кусалася, мов та кішка. Та й я не відставав, хоч у мене нічого не було, крім топірця та довгих рук. Але індіян було забагато для мене, та й ні до чого було мені прихилитися, щоб мати захисток зі спини. Коли я прийшов до тями після того, як вони стукнули мене по голові — ось помацайте тут…

Скинувши капелюха, Джуліан Джонс провів пучками моїх пальців крізь копицю свого білявого волосся, доки вони не натрапили на заглибину. Вона була не менш як три дюйми завдовжки і вгиналася в самісіньку кістку черепа.

— Отож коли я прийшов до тями, Вана лежала розпростерта на самородку, а старий дзьобатий індіянин урочисто щось белькотав над нею, неначе виконував якийсь релігійний обряд. В руці він мав кам'яного ножа — знаєте, така тонка гостра скалка, наче з вулканічного скла, з нього ж вони роблять і вістря для стріл. Я не міг і рукою ворухнути, бо мене тримали, та й я дуже знесилився. А втім, так чи інак, а той кам'яний ніж таки доконав її, мене ж вони навіть не зволили вбивати там, на шпилі своєї священної гори. Просто скинули відти, мов те падло.

Але й хижим птахам я не дістався. І досі мені в пам'ятку місячне світло, що осявало всі ті снігові шпилі, коли я летів униз. Еге ж, добродію, ото б я впав на глибину п'ятсот футів. Тільки ж не долетів я, а потрапив у велетенський сніговий замет в розпадині скелі. І коли я очунявся (минула, певно, не одна година, бо був уже білий день, коли я знов побачив сонце), то опинився в сніговій печері чи тунелі, що його вимила тала вода, збігаючи схилом. А ©горі скеля нависала якраз над тим місцем, де я впав. Якихось кілька футів убік — і я полетів би далі вниз. То було справжнісіньке чудо, не інакше.

Але я дорого заплатив за це. Збігло років два з гаком, поки я пригадав усе, що тоді сталося. Я тямив лише, що звуть мене Джуліан Джонс, і що під час великого страйку я потрапив до чорних списків, і що вже вдома одружився з Сарою. Ото й усе. А що було між цими подіями — анічогісінько не пам'ятав, і коли Сара заводила про те мову, мені починала боліти голова. Я хочу сказати, що в голові в мене щось розладналося, і я розумів це.

І ось якось, уже на фермі її батька в Небрасці, сиджу я місячного вечора на ґанку, а Сара підійшла й тиць мені в руку оцей уламок золота. Виявляється, вона тільки-но знайшла його за розірваною підбійкою валізи, яку я привіз із собою з Еквадору, — а я ж бо два роки навіть гадки не мав, що був у Еквадорі чи в Австралії, — нічогісінько я не пам'ятав. Тож сиджу я й розглядаю цей уламок при місячному світлі, повертаю його і так і сяк, та міркую собі, що воно таке й звідки взялося, коли це раптом щось ніби тріснуло у мене в голові, немов зрушилося, і тоді враз я побачив Вану, розпростерту на тому величезному самородку, і старого дзьобатого індіянина, як той замахнувся ножем, і… все-все. Тобто все, що трапилося, відколи я виїхав з Небраски, і