Читати книгу - "Оголений нерв"

Подивіться на Луганську область. Майже половина, вся її північна частина, не пустила на свої землі сепаратистів, і жодного разу прапор України не був знятий, а це вже добре. Зараз близько третини мешканців передумали жити в Новоросії, тож не все у нас погано! Разом спробуємо вилікувати хворих, а невиліковним можемо скластися на квиток в один кінець до Росії. Вірю в перемогу, на то я і є Віра Сєвєродонецька».

Настя не помітила, як написала такий великий текст. Внизу приписала для Людмили: «Якщо багато, то розділи на два тексти або скороти», і зробила це вчасно. Прокинувся Валерій, розплющив очі.

— Що ти строчиш із самого рання? — спитав хрипким після сну голосом.

— Листи однокласникам, — відповіла Настя і з полегшенням зітхнула: таки встигла відправити лист подрузі і знищити файл зі своїми роздумами.

Розділ 56

Свекруха Насті з онукою та її дітьми пробули в таборі біженців за кордоном лише кілька днів. Ейфорія минула, коли людей почали розвозити по різних регіонах Росії. Надія на переселення в теплий Крим та Підмосков’я луснула, як мильна булька. Переселенцям оголосили, що вони вже отримали статус біженців, а з ним і допомогу, тож потрібно і честь знати. Почали звіряти списки і направляти людей у Калмикію, в Єврейську автономну область і на Далекий Схід у Хабаровський край. Розчаровані біженці почувалися обдуреними, бо ж вони дивилися на події крізь рожеві окуляри, а тут їх зняли в одну мить.

Поки до жінок не дійшла черга за списками, вони вирішили повертатися додому. Добре, що до митниці рукою подати і черги не дуже великі, але знову чекало розчарування. Бойовики перевірили їх за списками в журналі й відправили назад у табір, пославшись на те, що вони вже зареєструвалися, на них витрачені кошти, то тепер мають жити за їх законами. Порадившись між собою, жінки вирішили від’їхати подалі і поспостерігати, чи одних їх завернули назад, чи так чинять з усіма. Вони знайшли місце в затінку і там припаркували машину.

З України нескінченим потоком тяглися автівки з біженцями. Здавалося, що машини, покриті пилом, з великим вантажем хатніх речей, також стомилися від дороги, багаточасового стояння у черзі на митниці та від невідомості. Вони стали схожі на відгодованих жирних качок, які, перевалюючись з боку на бік, вервечкою тяглися дорогами чужої країни. Стояла неймовірна спека, здавалося, що метал автівки не витримає палючих сонячних променів і ось-ось почне плавитися. Сильний суховій розносив розжарене повітря, і тому було відчуття, ніби навколо не степи, а розігріта електродуховка. Діти гралися в тіні невеликої акації, але тінь не рятувала від спеки: їхні обличчя розчервонілися, а оголені плечі нагадували варених раків. За кілька годин спостережень надія жінок зовсім згасла: автівки назад в Україну не пропускали. Питна вода, яку жінки прихопили в таборі, скінчилася, змучені діти почали вередувати і просити їсти. Не залишалося нічого, як сісти в машину і знову повернутися у табір, де можна було принаймні нагодувати дітей гарячою їжею.

Зневірені, налякані, розгублені жінки телефонували рідні, але ніхто не міг дати пораду, бо ніхто не знав, що робити. Надя зателефонувала своїй кумі, яка мешкала в Краснодарському краї, і та гостинно їх запросила до себе. До самого вечора вони не знаходили собі місця, хвилюючись, щоб не дійшла до них черга на розподілення. Їм пощастило, і вночі вони втекли з табору і поїхали до Краснодарського краю.

Валерій був сам як натягнута тятива і звинувачував Настю, ніби вона винна, що його матері не сиділося вдома. Лише коли свекруха сповістила, що вони благополучно дісталися наміченого місця, вже скупалися і відпочивають, чоловік трохи вгамувався.

— Дай грошей, — звернувся він до Насті, — хочу купити собі пляшку горілки та заспокоїтися, бо я не висипаюся ночами.

— Горілка не знімає стрес, лише дає удаваний спокій, — зауважила Настя.

— Знаю, що ти найрозумніша в нашій родині, — з насмішкою сказав чоловік, — але я хочу випити.

— Добре, — зітхнула Настя, — піду в банк, там перерахували нам з тобою по шістсот гривень, тож отримаю зарплатню і зайду в магазин.

На вулицях машин ніби як і не було. Світлофори здивовано кліпали по черзі трьома «очима», і лише автівки з людьми в камуфляжному одязі та ще поодинокі таксі з георгіївськими стрічками на антенах пролітали повз, не звертаючи уваги на те кліпання. На банкоматі висіло оголошення, що він не працює, але й у самому банку Настя не отримала зарплатню, бо не завозять банкноти. Вийшла з приміщення, а надворі охоронець курить цигарку.

— Не знаєте, коли завезуть гроші? — поцікавилася в нього Настя.

— А грець його знає! — сказав чоловік. — Кляті укри грабують інкасаторські машини, не дають завезти гроші з Луганська, а людям хоч повиздихай від голоду!

Настя уважно подивилася на чоловіка. З зовнішності не можна було сказати, що охоронець людина неосвічена чи недалека.

— З Луганська, кажете? По вас і не скажеш, що тупоголовий. Які укри на дорозі звідти до нас? І звідки там гроші? Можна принаймні подивитися Інтернет і дізнатися, скільки інкасаторських машин, направлених з грішми в банки для луганчан, пограбували терористи? Скажу вам так, — Настя стишила голос, — дятел ви, і ото й усе!

Вона пішла, залишивши ошелешеного охоронця завмерлим з роззявленим ротом. Довелося повертатися додому ні з чим, бо в гаманці залишилося три гривні. Настя дістала скриньку з рештками їхніх заощаджень, з сумом узяла стодоларову купюру. Частина грошей поїхала зі свекрухою у нове життя, триста «зелених» Настя позичила сестрі, тепер доведеться ще поміняти сто доларів. Як тяжко і довго вони їх накопичували — і як швидко стос купюр зменшується!

На великий подив, на ринку Настя не помітила жодного міняйла, довелося йти до Аліси.

— Де це поділися міняйли? — спитала в Аліси, привітавшись. — Завжди стояли на кожному кроці, а сьогодні нема жодного.

— Їх уже давно нема, — охоче пояснила Аліса, — одного разу приїхав натовп ополченців зі зброєю, вимагали платити їм відсоток з доходу, тож міняйли вирішили поки що сидіти вдома.

— Мені потрібно поміняти сто доларів, а в банку нема готівки.

Аліса відвела Настю до чоловіка, який торгував одягом, привезеним із Туреччини, і той залюбки поміняв їй гроші. Настя купила дещо з продуктів, не забула й про пляшку горілки для Валерія.

—