Читати книгу - "Чорна дошка"

Мільман з Калюжним зіскочили з підводи, старший наказав щербатому придивлятись за арештованими. Квапливо подались до меншого хліва. На ходу Мільман крикнув охоронцям: «Відчиняй», та запитав у Степана:

— То, кажеш, дикий бик?

Калюжний нічого не сказав. Замість цього увійшов до відчиненого хліва. У напівтемряві порожнього приміщення в одній із клітей форкав та бив копитом чималий бик з гачкуватими гострими рогами.

— Звір! — сказав, побачивши його Мільман.

Він, тішачись та шкірячи зуби, підійшов ближче. Бик повернувся міцним тілом до людей, і його очі враз налились кров’ю. З розширених рожевих ніздрів під тиском вийшов пар.

— Ай, звір! — Мільман потягнув руку до бика, а той одним різким рухом відкинув його важкою масивною головою, аж той вдарився об кліть.

Мільман відскочив від загорожі, бо ж дошки під вагою масивної тварини затріщали. Гаркнув до бика та автоматично витяг з кобури зброю. Калюжний, не криючись, посміхнувся. У його голові промайнула думка, що не такий той Мільман безстрашний, як сам про себе каже. «Бика злякався, а корчить тут головного», — подумав і тут-таки й сам відступив від дерев’яної перетинки подалі, бо ж худобина голосно засопіла, й від цього дихання поза шкурою сипав мороз.

— Добре! Мені подобається твоя ідея, — промовив Мільман. — Веди їх сюди.

— Сірожуня! — гукнув, не сходячи з місця, Колюжний, і на його поклик у двері хліва зазирнув той, кого кликали. — Веди сюди арештованих.

— Усіх? — навіщось перепитав молодик.

— Стули пельку й веди арештованих! — гаркнув до нього Мільман, а Калюжному кинув через плече: — Розпустив ти людей, Степане Степановичу. Питань тут не має бути.

— Та ясно, що немає. Зелений ще, от і питає.

До хліва ввели двох переляканих жінок і досить спокійного діда. Баби ніяково переступали із ноги на ногу й роздивлялись облуплені стіни хліва. Дід Андрушка, відомий у селі жартівник, візьми та й ляпни:

— Худоби нема, то вирішили людей доїти? — і пхинькнув, аби показати, що це жарт.

— Починай! — скомандував Мільман щербатому, і той, вдаривши з усього маху діда по голові, прокричав:

— Ти украл хлєб, сучій потрох?

Дід впав, схопившись за розбиту потилицю, засовав ногами від болю. Жінки відскочили до стіни й перелякано дивились звідти на тортури, які чинились над старим.

— Гаварі! — волав щербатий.

— Зроду-віку нічо не крав, — з перехопленим диханням промовив дід, дивлячись із забрьоханої підлоги хліва на щербатого.

Дідові брови зійшлись одна з одною, а лоб вкрився глибокими зморшками. Він ніби пригадував, чи й дійсно нічого ніколи не брав без дозволу.

Щербатий, якого називали товаріщ Вєсна, кинув стрімкий погляд на Марка Мільмана, ніби питаючи в начальника: «Чи продовжувати?» Той не примусив довго чекати й легенько кивнув на знак згоди. Міцний чоловік з теплим прізвиськом з розмаху довбанув Андрушку ногою по животу. Дідок обхопив його ногу, як ото, буває, гусінь обхоплює патичок. Нечутно заплакав, за що отримав рукояткою кольта по печінці й відразу розпрямився. А затим розкинув руки врізнобіч та, здалось, перестав дихати.

У кліті завив бик, відчуваючи запах крові чи присмак страху. Мільман подивився на Калюжного, і той зістрибнув із однієї з порожніх загородок, на якій сидів, як яструб. Він підійшов до жінок та вкрадливим голосом звернувся до тієї, що працювала на кухні:

— У вояків учора вкрали хліб. Що ти про це знаєш?

Жінка впала на коліна й замолила Калюжного гарячіше, ніж могла б колись молити Бога:

— Я нічого не знаю, я нічого не знаю, благаю, заклинаю, не бийте, пощадіть.

— Цього там бачила? — тицьнув пальцем у непритомного діда Андрушку.

— Бачила! — промовила і тут-таки знайшлась, що його робити далі. — Це він. Їй-бо, він, — жінка почала охрещувати себе й цілувати брудні чоботи Калюжного.

Чекіст, скирпивши носа, відштовхнув жінку від себе й запитав про всяк випадок:

— А може, це кума твоя взяла? Діда ледь витягли з хати — такий слабкий був. Навряд чи щось їв останнім часом. А кума твоя, теличка ще та.

— Так у мене ж Йосип пайок отримує, і я ото ж вам казала… помийки кума Явдошка мені давала. — Параска й собі кинулась на коліна й стала біля куми, шукаючи від неї підтвердження.

— Ніяких помийок я не давала, — запопадливо відповзла від куми Явдошка. — Це народне добро. Я… я … — вона зазирала в очі Калюжному. — Я виливала помиї, як мені й було наказано. Нікому я їх не давала.

— Так то ж помиї, — здивувалась Параска. — Хіба це злочин дати людям, а не вилити? — перевела погляд з Явдошки на Калюжного, тоді на Мільмана і вже потім на щербатого.

Тим часом застогнав дід.

— По суті, яка різниця, хто взяв хліб? — озвався Мільман, і в жінок ураз відлягло від серця. — Якщо його вже все одно з’їдено, — продовжив та підійшов до жінок. — Але хіба в такий важкий час ми можемо лишити цей злочин без покарання. Крадіжка — великий злочин. За вкрадені з поля колоски, знаєте, шо буває? — він нагнувся над Параскою.

— Тюрма, — відповіла та, і її губи затремтіли.

Жінка згадала, що її маленька донечка зараз сама удома. Дитина ніколи ще не лишалась наодинці — завжди з мамою. Ймовірно, у цей час плаче в замкненій хаті й тягне свої рученята, кличучи матусю. А матусі погрожують в’язницею. І надто відкрито погрожують.

— Я не брав ніякого хліба, — заговорив дід, і до нього повернулись усі присутні.

— А чого тинявся під школою? — запитав Калюжний. — Та ще й з торбою?

— Та я ж не під школою, — старий здійнявся навкарачки і, стоячи так, продовжив: — я під ліщиною ходив, горішки вигрібав.

Мільман та Калюжний перезирнулись. Дійсно біля школи ріс розлогий кущ ліщини.

— Ну, припустімо, я повірив, — запитав Калюжний у куховарки і перевів погляд на Параску. — А ти?

— Так помийки ж я, — жестикулюючи долонею, пояснила Параска, а її кума Явдошка з острахом захитала заперечно головою.

— Пролом у свідченнях, — засміявся Мільман. — Будемо допитувати прискіпливіше. — Він неквапом пішов до кліті, у якій продовжував бити копитом бик. — Давай цього доходягу, — наказав щербатому, і той в один момент підхопив діда Андрушку й потяг його до кліті. Старий стогнав та брикався, але за мить опинився біля бика.

— Не брав я хліба! — доводив.

Тим часом бик уже повалив слабкого старця та бив копитами його тіло, яке за кілька хвилин перетворилось на ганчірку. Жінки, обхопивши обличчя руками, намагались не дивитись у той куток хліва, де бушував бик, і закривали вуха руками, аби не чути криків діда.

У хліві