Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Виявилося, що паливо, яке він приніс із собою, не потрібне. Сміттєбак підняв каністру, крикнув: «Стережися, бомба!» — і скинув її вниз. З величезною цікавістю він дивився, як блискуча каністра наближається до землі. На півдорозі вона вдарилась об драбину, відскочила й полетіла далі, перекидаючись і розбризкуючи з пробоїни янтарну рідину. Бах.

Сміттєбак розвернувся до випускної труби й подивився на лискучі калюжі бензину. З нагрудної кишені дістав пачку паперових сірників і зачаровано поглянув на них. У його очах вирували провина та збудження. На пачці була реклама, у якій ішлося про те, що в чиказькому університеті Ла Салль можна заочно здобути освіту з будь-якої спеціальності. «Я стою на бомбі», — подумав Сміттєбак. Він заплющив очі, а його тіло тремтіло від страху й екстазу, охоплене знайомим холодним збудженням. Пальці заніміли.

Гей, Сміття! Ти, сірник йобаний!

———

Із закладу в Терр-От його випустили в тринадцять років. Вони не знали, чи вилікувався він, але сказали, що так. Їм була потрібна його кімната, щоб посадити туди іншого божевільного пацана. Сміттєбак поїхав додому. Він добряче відстав від шкільної програми, а надолужити не виходило. У Терр-От він пройшов шокову терапію, і, коли повернувся до Повтенвілля, у нього траплялися провали в пам’яті. Він міг готуватися до контрольної, а тоді забути половину з прочитаного й завалити її, набравши лише 60 або й 40 балів.

Проте деякий час він нічого не підпалював — хоча б так. Здавалося, усе повернулося до норми. Шерифа-батьковбивці не стало: він був у Ґері, чіпляв фари до «доджів» («чіпляв колеса на шмаровози», як казала його мати). Мати знову працювала в кав’ярні. Усе було добре. Звісно, над горизонтом бовваніли цистерни «Чірі Ойл», схожі на велетенські відбілені бляшанки, а за ними здіймався дим із заводів Ґері (міста, у якому жив шериф-батьковбивця), і можна було подумати, що там щось горить. Він часто загадувався, як би спалахнули ті цистерни. Трьома окремими вибухами, що порвали б його барабанні перетинки на дрантя та підсмажили очі просто в орбітах? Трьома стовпами вогню (отець, син та святий шериф-батьковбивця), що місяцями палали б і вдень, і вночі? Чи, може, узагалі б не горіли?

От і дізнається. Лагідний літній вітерець задув перші два сірники, і він кинув їх на поцятковану заклепками сталь. Праворуч, біля загорожі, що сягала йому до колін, він побачив жука, який кволо борсався в калюжі бензину. «Я мов той жук», — сяйнула йому зневажлива думка. Що це за світ, у якому Господь не просто дозволяє тобі потрапити у велику липку халепу, як тому жукові — у калюжу бензину, а й полишає напризволяще? Борсаєшся годинами, днями… а в його випадку — цілими роками. Цей світ заслужив, щоб його спалили. Він стояв, схиливши голову, і тримав у руці третій сірник напоготові, чекаючи, коли вітерець ущухне.

———

Коли він повернувся, деякий час його кликали психом, дурбецалом і сірником, та Карлі Єйтс, який на той час був уже на три класи попереду, згадав про сміттєві бачки, і те прізвисько причепилося намертво. Коли йому виповнилося шістнадцять, з дозволу матері він кинув школу («А що ти хочеш? Його скалічили в Терр-От. Мала б гроші — засудила б. Шокова терапія… Електричний стілець — ось що воно таке!») і влаштувався на роботу до «Скрабби-Дабби»: намилити фари, намилити пороги, помити склоочисники, протерти дзеркальця. Гей, містере, може, вам іще й воском пройтися? Якийсь час усе йшло своїм звичаєм. Люди гукали до нього на вулицях, з проїжджих автомобілів питали, що сказала старенька Семпл (вона вже чотири роки як лежала в могилі), коли він спалив її пенсійний чек, питали, чи не напудив він у ліжко після того, як спопелив той будинок у Седлі. Вони стояли біля цукерні або у дверях бару й кричали один до одного, що треба сховати сірники та погасити цигарки, бо он іде Чувак-Сміттєбак. Тепер ті голоси належали фантомам, а от коли з пащек темних провулків або з протилежного боку вулиці в нього зі свистом летіло каміння, він не міг не зважати. Якось із машини по ньому кинули напівпорожньою бляшанкою пива — вона поцілила йому в лоба, і він упав на коліна.

Таке було його життя: голоси, вряди-годи летюче каміння й «Скрабба-Дабба». В обідні перерви він сидів там, де й сьогодні, їв сендвічі з шинкою, латуком і помідорами, які йому робила мати, дивився на цистерни «Чірі Ойл» та міркував, як саме вони злетять у повітря.

Таким було його життя, та тільки до того вечора, коли він усвідомив, що стоїть у вестибюлі методистської церкви з п’ятигалонною каністрою та розляпує всюди бензин — найбільше дісталося наваленій у кутку купі старих збірок із гімнами. Дональд зупинився й подумав: «Це погано, навіть гірше — це ТУПО. Вони знатимуть, хто це, знатимуть, навіть якби це зробив хтось інший, і тебе посадять». Він думав, нюхав бензин, і в голові, наче кажани у дзвіниці з привидами, тріпотіли й кружляли чужі голоси. А тоді губи повільно розтяглися в усмішці, і він нахилив каністру та побіг центральним проходом до вівтаря, розхлюпуючи пальне, наче наречений, який запізнився на весілля й настільки сповнений хіттю, що розбризкує на ходу гарячу рідину, яку б належало приберегти для першої шлюбної ночі.

Потім він побіг назад у вестибюль, дістав із нагрудної кишені єдиний дерев’яний сірник, чиркнув ним об застібку-блискавку на джинсах та кинув вогник на купу просякнутих паливом книжечок, точно в ціль, шурх! — і наступного дня він уже їхав повз чорний закопчений каркас методистської церкви до виправної колонії Північної Індіани.

Через дорогу від «Скрабби-Дабби» стояв Карлі Єйтс, прихилившись до білої стіни. З рота в нього стирчала цигарка «Лакі страйк», і Карлі гукнув йому напутні слова — епітафію, вітання й прощання: «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?»

Коли його відправили до колонії для неповнолітніх, Дональдові було сімнадцять років, а коли виповнилося вісімнадцять, його перевели до тюрми штату. І скільки він там просидів? Хто знає? Не Чувак-Сміттєбак, це точно. Усім було байдуже, що він спалив церкву. У буцегарні сидів народ, який завинив значно серйозніше. Убивці. Ґвалтівники. Ті, хто розколював голови стареньким бібліотекаркам. Деякі в’язні хотіли з ним щось зробити, інші просили зробити щось їм. Він був не проти. Усе відбувалося, коли вимикали світло. Один голомозий чоловік сказав Сміттєбакові, що кохає його («Я кохаю тебе, Дональде»), і це було краще, ніж ухилятися від каміння. Інколи він