Читати книгу - "Американська пастораль"

екскурсії, скільки б разів Оркатт не згадував Морріс-канал, Швед спочатку згадував дядька-небіжчика, якого ніколи не бачив, улюбленого, досі оплакуваного батькового брата, на чию честь, як колись здавалося малому Сеймуру, був названий канал під Реймонд-бульваром. Навіть коли його батько купив на Централ-авеню (не більше як за сотню метрів од місця, де канал повертав на північ до Бельвілля) фабрику, що буквально тулилася до будівлі міської залізниці, назва «Морріс-канал» у нього однаково пов’язувалася не з історією розбудови Сполучених Штатів Америки, а з історією боротьби власної родини за виживання.

Пройшовшись моррістаунським штабом Вашингтона — він для ввічливості вдав, що не бачив ще жодного разу цих мушкетів, гарматних ядер, старих окулярів, хоч уперше побував тут у четвертому класі, — вони з Оркаттом покинули Моррістаун, проїхали далеченько на південний захід і дісталися стародавнього, часів Американської революції, церковного цвинтаря, де спочивали вбиті воїни, а в братській могилі — двадцять сім солдатів, жертв епідемії віспи, яка охопила в цій стороні військові табори навесні 1777 року. Оркатта, котрий усю дорогу читав йому лекції з історії, екскурсоводницький запал не полишав і тут, серед давніх могил, і він безупинно просвіщав Шведа. Пізніше, за вечерею, коли Дон запитала, куди Оркатт його возив, він зі сміхом відповів, що той «обслужив його на всі сто. Він — просто жива енциклопедія. Я ще ніколи не почувався таким неуком».

— Дуже нудно було? — поцікавилася Дон.

— Ні, аж ніяк не нудно, — озвався Швед. — Він класний малий. Приємний. Не розгледиш одразу, але щось у ньому є. Не тільки пиха. — У Шведових вухах бриніло Оркаттове зауваження про істонський бордель, а вголос він сказав: — Його родина знана ще з часів Революції.

— Хто б міг подумати! — обізвалася Дон.

— Він знає все на світі, — промовив Швед, удаючи, що не розчув її сарказму. — Наприклад, ми були на старому цвинтарі, що на вершечку найбільшого пагорба в цій околиці. Там є давня церква; так от, вода, яка в дощ падає на північний бік її даху, стікає на північ і потрапляє в Пассаїк, а потім у Ньюаркську затоку, а вода, яка падає на південний бік, стікає на південь, у Раритан, і зрештою опиняється в Нью-Брансвіку.

— Не вірю, — промовила Дон.

— Але це факт.

— Нізащо не повірю. Не може вона стікати в Нью-Брансвік.

— Та годі тобі, Дон. Це цікаво з точки зору геології. Дуже цікаво. — Він навмисно додав оте «дуже цікаво», щоб вона зрозуміла, що він не співчуває її «ірландському комплексу меншовартості». Негоже йому (так само, як і їй) мати подібний комплекс.

Уже вночі, у ліжку, він думав, що коли Меррі стане школяркою, він умовить Оркатта взяти і її на таку саму екскурсію, аби вона з вуст справжнього експерта дізналася історію місцевості, в якій росла. Щоб побачила, де проходила на початку XX століття залізниця, якою із садів округу Гантердон через Вайтхаус у Моррістаун возили персики. Проклали тридцять миль залізниці лише для того, щоб возити ці фрукти. Поміж багатіїв у великих містах було страшенно модно ласувати персиками, і їх із Моррістауна переправляли в Нью-Йорк. Спеціальний персиковий поїзд — хіба це жарти? У погожий день із Гантердона виїздило сімдесят вагонів персиків. Два мільйони дерев росло там, поки не сталася навала попелиці, яка й знищила їх усі. Але він сам може розповісти їй і про поїзди, і про дерева, і про попелицю, сам покаже, де були ті рейки. Для цього вже не треба Оркатта.

— Перший Оркатт в окрузі Морріс. — Оркатт жестом показав на побурілий, ветхий кам’яний надгробок із вирізьбленим на ньому ангелом; надгробок горнувся до задньої стінки цвинтарної церкви. — Томас. Із Північної Ірландії, протестант. Приїхав у 1774 році, маючи двадцять років. Записався в місцеве ополчення. Другого січня 1777 року брав участь у другій битві під Трентоном. Цей бій уможливив перемогу Вашингтона в Принстоні на другий день.

— Не знав про це, — зізнався Швед.

— Переведений на базу в Моррістауні, служив інтендантом артилерійського обозу. Після війни придбав металургійний завод у Моррістауні, який був зруйнований повінню 1795 року. Тут двічі несподівано відбувалися повені — у 1794 та 1795 роках. Активний прихильник Джефферсона. Життя йому врятувало те, що за розпорядженням губернатора Блумфельда був призначений суддею округу Морріс у справах про спадки та опіку. Був членом суду справедливості. Закінчив кар’єру секретарем міської адміністрації. От який був чоловік. Міцний, плодючий патріарх.

— Цікаво, — обізвався Швед, хоча в цю мить усі ці повідомлення здавалися всуціль мертвизною. Цікаво було тільки те, що він уперше зустрівся з такою людиною.

— Сюди, — гукнув його Оркатт до іншого древнього каменя з вирізьбленим ангелом у верхній частині його коричнюватої поверхні та з чотиривіршем, який ближче до підніжжя вже викришувався. — Його син Вільям. Батько десяти синів. Один помер у тридцять з чимось років, решта були довгожителями. Розкидало по всьому Моррісу. Ніхто не подався у фермери, всі — мирові судді, шерифи, джентльмени на виборних посадах, поштмейстери. Оркатти жили всюди, дісталися навіть у Воррен і Сассекс. Вільям був з-поміж усіх найуспішнішим. Будував дороги. Займався банківською справою. Був вибірником від Нью-Джерсі в 1829 році. Встав під прапори Ендрю Джексона. Завдяки перемозі Джексона отримав серйозне суддівське призначення. Став вищою посадовою особою в судовій системі штату. Членом колегії адвокатів ніколи не був. Тоді це не мало значення. Помер шанованим суддею. Бачите, що написано на камені? «Доброчесний громадянин, який прожив життя з користю для суспільства». Його син — тут, оцей, — його син Джордж працював в Авґуста Фіндлі й став його компаньйоном. Фіндлі був членом Законодавчих зборів штату. Кампанія за ліквідацію рабства привела його у лави Республіканської партії…

Як Швед сказав Дон, не запитавши, чи бажає вона слухати — ні, саме тому, що вона не бажала слухати, — «це був урок з історії Америки. Джон Квінсі Адамс. Ендрю Джексон. Авраам Лінкольн. Вудро Вільсон. Його прадід навчався на одному курсі з Вудро Вільсоном. У Принстоні. Він назвав мені рік, але я забув. 1879-й? Голова тріщить від дат, Доні. Він мені все розповів. А ми всього лише блукали з ним по цвинтарю за церквою на вершині пагорба. Це було щось! Цілий курс з історії».

Але одного разу йому вистачило. Він був дуже уважний, намагався втримати в голові подробиці майже двохсотрічного поступу родини Оркаттів на шляху до процвітання