Читати книгу - "Сліпобачення"

поставив запитання, які зміг, за допомогою жестів та пантоміми, поки мій співрозмовник витирав вологою губкою тіло на ліжку. Дівчинку звали Аанджай, і в родині лише на неї зійшла благодать асиміляції. Вони могли дозволити собі лише один інтерфейс; найкращий, аби дівчинку помилували. Я так і не дізнався, що сталося з рештою родини, але стариган виявився її головним і, як я зрозумів, єдиним доглядальником.

На мою думку, зі своєю роботою він не справлявся. Аанджай смерділа. Менше з тим, обнадієний звуками, що злітали з її вуст, я спробував поговорити з Розумом Мокші. Аанджай відповідала бульканням та беззмістовними складами. Раз чи два мені здалося, що я почув окремий фрагмент, який мав бодай якийсь сенс — akan datang, tidak lama lagi, — та зрештою я списав це на випадкові фонеми та хибну інтерпретацію імплантатів, що відчайдушно хотіли хоч щось перекласти.

Глосалія — побічний ефект релігійного екстазу. А сам захват — глюк у тім’яній долі: знаменна поломка у тій частині мозку, що стежить, де закінчується тіло і починається все інше. У рою не існує подібних кордонів, там думки самі розчиняються у множинності; наркомани вознесіння описують це відчуття Єднання, особистого злиття з усім сущим, як надзвичайно приємне. Тож мене заспокоює думка, що звуки, які видає Аанджай, є виявом своєрідного щастя, і глибоко всередині цього напівзогнилого тіла палає ядро екстазу.

Звісно, це поломка — чи принаймні обмеження функцій. Вузли зі складу, у яких є інтерфейси з широким пропускним каналом, не ганьбляться лепетанням. Той факт, що Аанджай під’єднана до імплантатів і досі щось говорить, свідчить, що вона підключена до Цілого, але ще не повністю в ньому загубилася. А отже, сутність на ім’я Аанджай досі існувала.

Ця думка мене також підбадьорює.

Якось я розмовляв з людиною, що розділила свою свідомість з восьминогом.

Я очікував, що історія буде не надто страшною. Ідентичність має критичну масу. Злившись з мільйонами мізків рою, ти перетворюєшся на нейрон у цій мережі, максимум на її незначну часточку. Чи є самосвідомість у нюхової цибулини[105]? Чи вимагатиме права голосу центр Брока[106]? Рої не просто асимілювали особистість, вони її знищували. Ось чому на заході їх заборонили.

Але восьминіг? Славетний безхребетний молюск! У настільки маленькому розумі не можна було розчинитися. Я й сам міг спробувати зробити щось подібне заради суто вуаєристського задоволення спостерігати за світом чужими очима.

Щоправда, так я думав до зустрічі з Ґуо.

Ми зустрілися під час ленчу у Парку Стенлі[107], хоча до їжі так і не дійшло. Розповідаючи про те, що з ним трапилося, мій співрозмовник не міг навіть думати про їжу. Наскільки я зрозумів, він провів немало часу, обмірковуючи свій досвід. Спілкування з Ґуо нагадувало розмову з опудалом.

То був, розповів він мені, простий інтерфейс для простої системи — гігантського восьминога, звільненого з ізольованої колонії в бухті Якіна та спорядженого міжмозковим інтерфейсом, обгорнутим навколо його мозку, наче павутина. У самого Ґуо також була така штука — штучно вирощена сітка, що пронизувала мозолисте тіло. Хлопець колись використовував її для знищення «хмар». Протоколи не були цілком сумісними, але їх можна було підкоригувати.

— Як це — бути восьминогом? — запитав я.

Якийсь час Ґуо мовчав. Здавалося, що він не так збирався з думками, як боровся з ними.

— Не існує такого створіння, як восьминіг, — врешті тихо вимовив він. — Вони усі… колонії.

— Колонії?

— Їхні мацаки… — адамове яблуко підскочило у горлі Ґуо. — Ці срані жахливі мацаки… Знаєш, те, що у нього називають мозком, — це взагалі ніщо. Кільце нейронів навколо стравоходу, по суті, роутер. Більша частина нервової системи зосереджена у мацаках, і вони… кожен із них має власну свідомість…

Я дав йому трохи часу.

— Люди часто говорять про очі восьминога, — продовжив Ґуо за деякий час. — Як це, мовляв, дивовижно, що якесь безхребетне має такі самі очі, як і в нас, а часом навіть кращі. А ще те, як вони змінюють кольори, правда? Як зливаються з оточенням. Певно, вони мали б розуміти, де перед, де зад, думаєте ви.

— Думаю.

Ґуо похитав головою.

— Це лише рефлекс. Тобто, може, десь у цьому крихітному нейронному бублику і сяє світло, принаймні, воно мало б бути, але з якоїсь причини інтерфейс не мав до нього доступу. Або так, або його… заглушили…

— Мацаки, — нагадав я.

— Вони не бачать. Не так, як ми, — Ґуо заплющив очі. — Є відчуття нечіткого розмитого світла. Можна сказати, що ти відчуваєш… візерунки через свою шкіру, якщо сильно зосередишся. Але все переважно хімічне. Смак і дотик. Присоски довбані — їх сотні, вони нагадують язики і постійно рухаються. Можете собі уявити, як це, коли тисячі язиків звиваються твоїм тілом, пульсують у кишках та м’язах, проростають крізь шкіру цілими скупченнями, наче… голодні паразити…

Я спробував, не надто стараючись.

— Тепер помнож усе це на вісім, — здригнувся Ґуо. — Вісім звивистих створінь, від кожного смердить, кожне зогнило смаками, запахами та дотиками. Щільність чуттєвих нервів — огидна. Інакше не скажеш. І кожен із цих мацаків має самосвідомість.

— Але вони такі маленькі. — Мені було водночас і цікаво, і огидно. — За кількістю нейронів ти випереджаєш восьминога разів у триста, і не має значення, скільки частин функціонує одночасно. Вони не здатні поглинути тебе у такий собі Розум Мокші. Радше навпаки.

— Авжеж, ти маєш цілковиту рацію. Вони зовсім не поглинають тебе: вони залазять всередину і заповнюють собою тебе. Ти відчуваєш, як вони повзають твоїм мозком.

Деякий час ми обидва мовчали.

— А навіщо ти це зробив? — нарешті запитав я.

— Блядь, я не знаю, — короткий смішок. — Навіщо взагалі хтось щось робить? Мабуть, хотів дізнатися, як воно.

— І ніхто не попереджав тебе, що це може бути доволі неприємно?

Ґуо похитав головою.

— Казали, що так буває не у всіх. Вже потім. Насправді намагалися звинуватити мене, мовляв, мій інтерфейс не відповідав мінімальним стандартам сумісності. Хоча, думаю, вони просто хотіли мене зупинити.

— Зупинити?

— Я вбив те кляте створіння. Голіруч роздер на шмаття. — Ґуо свердлив мене чорними позбавленими каяття порожніми очима. — Досі відшкодовую збитки.

Коли ви помираєте, ваш мозок почувається живим як ніколи. Його затоплюють нейромедіатори, гамма-хвилі звиваються між таламусом та корою, наче синхронізовані блискавки. Єдиний звичайний стан, що хоч трохи наближається до стану мозку, що вмирає, — це трансцендентне просвітлення буддистського ченця під час глибокої медитації.

Тож, можливо, немає нічого дивного в тому, що існують люди, які регулярно топлять себе в ім’я просвітлення. (Вперше я написав про них