Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Я сковзнула до саду та перелізла через мур. Подала умовний сигнал і постояла хвилину – нічого. Коли ж я визирнула до воріт, очі мені полізли на лоба… З Катаріною все було гаразд. Одначе, в моєму розумінні, вона надто самовіддано взялась виконувати завдання з відвертання уваги. Щонайменше її слова про те, як «до неможливості гидко» їй буде це робити, видались мені перебільшенням.

Катря так хвилювалась через мене, що затулила собою весь всесвіт Ждану. Вона обійняла його за шию, щоб він не міг вертітись, цілувала його в губи, щоб він не міг здійняти тривогу, і вдавала, що їй це так само приємно, як йому, щоб він нічого не запідозрив. І з кожною миттю вдавала все вміліше… Аж я не витримала та скрикнула:

– Катре!

Вона відскочила від нього, як ошпарена. Глянула великими очима, наче вперше побачила, і звискнула:

– Руки не розпускай!

Ждан просто остовпів. Доки він не оговтався, я схопила Катрю й потягнула геть. Вона те й робила, що озиралась, але розпитуванням тема не підлягала.

Була глупа ніч, коли ми дістались гуртожитку. Зорі поблискували на небі, як маленькі сльозинки, а місяць зиркав на них, немов повелитель.

– Артефакт у тебе? – нарешті поцікавилась Катря.

– Так.

– Добре.

Я потягнула клямку дверей і зрозуміла, що вони зачинені. Адже надворі ніч, а завідувачка гуртожитку попереджала, що після дев’ятої хоч в саду на лаві ночуйте!

– Ейві?.. – стривожилась Катаріна.

– Нічого, – відрубала я.

Ми обійшли гуртожиток і стали під нашим вікном. Четвертий поверх, до слова. А стіна така гладенька, жодного виступу чи камінчика, щоб спертись ногою. Ми задумливо перезирнулись.

– Я знаю, що твоя Книга літає і може підняти людину, – мовила Катря.

– Вона-то може, але не захоче, – заперечила я.

«Істина говорить устами твоїми», – підтвердив артефакт.

– Що ж тоді?..

– Коли я видиралась на скелі, то користувалася метальним гаком. Я й зараз його прихопила.

– А за що ти його зачепиш?

– За вікно, – стенула плечима.

– Воно зачинене, – заперечила Катря.

– Ми ж залишали його відчиненим.

– Але воно зачинене.

Я задумалась. Щось тут було не так, але цього виявилось недостатньо, щоб ми усвідомили помилку. Книга мала закляття склоподібної криги, тож я сподівалась, що вона полагодить вікно, коли я розіб’ю його. Легше було б, якби вона просто підняла нас, але що ж…

Я видихнула і метнула гак. Полетіло скло. Я поїжилась, та подерлась нагору. Ноги ковзали по гладкій поверхні… Нарешті я дісталась вікна. І лише тоді усвідомила помилку.

– Катре… це не наше вікно.

Пронизливий крик долинув з кімнати. Я вмить перекинула гак до сусіднього вікна й перескочила туди. Під страшні голосіння пояснювала Катрі, що робити, і, зневірившись, мусила тягнути її самотужки. Гуртожиток прокинувся, у коридорі забігали… Все-таки наше вікно було відчинене.

Сяк-так ми заспокоїлись і заснули. Лише вранці на дверях знайшли табличку «Авантюристки з 433а» та припис, що наступного разу наша кімната буде запечатана захисними закляттями.

Ось я й наблизилась до тієї визначальної миті, що до неї зводився цілий семестр. Зніяковілі та присоромлені, ми проходили під поглядом завідувачки гуртожитку… У сумці я притримувала Око всепам’яті, наче боялась, що воно випарується. Брама Великої стіни постала перед нами, залита ранковим промінням.

– Я пильнуватиму, – запевнила мене Катаріна.

Адже я буду вразлива й беззахисна, доки дивитимусь у минуле. Ми підійшли якнайближче та прилаштувались біля стіни, щоб нікому не заважати. Я не знала достеменно, як працює Око всепам’яті, але сконцентрувала думки на тому дні, коли мене принесли. Тоді пустила руку в сумку й торкнула артефакт.

Роки промайнули у зворотному плині, наче мить. Лише в вухах зашуміло від голосів… Ось той день. Маги проходять зі своїми санами, охоронці їх пропускають. Як знати, чи там є немовля? Я пришвидшила картинку. Образи миготять, наче привиди. Нічого не вибивається із загальної течії.

Я заковтнула краплю зневіри і продивилась день спочатку. Але ж потрібен час, щоб дійти до селища… Атрік казав, що маг був ледве живим від виснаження та обмороження. Отже, я мучусь не над тим днем.

Я прокрутила кілька діб назад. Охоронці куняють, розмовляють, маги проходять групами… Аж ось подія, що вибивається. Перед брамою з’являється маг. Він не показує вартовим письмового дозволу, але кидає в них артефактом. Їх долає мертвий сон… У мага під мантією щось є.

Я розхвилювалась і відсмикнула руку. Кортіло підійти до самої брами, щоб роздивитися мага, але там і зараз стовбичили вартові. Для справи це було непотрібно. Я взялась за Катаріну – вона вела мене у реальності, коли я поспішала за видивом.

Серце мені дивно тремтіло, коли поли мантії відгортались, і я помічала тендітне створіння. Воно ще не бачило життя, його рука не знала вбивства, а серце не краяв нестерпимий біль… Маг біг, не спиняючись і не зважав на плач немовляти, яке забрано від матері.