Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Ренсом бачив, як з дня на день дорослішає Владарка, і сам, хоч іноді й несвідомо, допомагав їй набувати досвіду і знань. Якщо вона здолає спокусу, то це стане надзвичайно важливим кроком до тієї ж мети — добровільного, розумного й усвідомленого послуху. Проте саме тому помилка, яка впряже її у жахливе ярмо жадоби й ненависті, економіки і політики, аж надто добре знане нашому світові, — саме тому, отже, ця фатальна помилка може виглядати для неї абсолютно логічним і правильним кроком. Так, небезпека зростала; на цю думку Ренсома наводило, зокрема, й те, як важко стало тепер повертатися у розмові до найпростіших основ. Владарка дедалі рідше згадувала про те, що їй було даровано від самого початку, — про Малелділову заповідь, про цілковито невідомі наслідки порушення цієї заповіді, про щастя, яким повнилося її життя тепер, — таке велике, що ледве чи будь-які зміни могли його примножити ще хоч на дещицю. Все це затьмарювала бурхлива хвиля невиразних, але барвистих та привабливих картинок, якими наповнював її уяву Нелюд, а ці картинки, у свою чергу, тьмяніли перед центральною ідеєю, яку він розписував перед нею старанно і невтомно. Владарка не втратила невинності, не знала злих намірів, тлін зовсім не торкнувся її волі, але уяву наполовину вже заполонили яскраві, проте вельми отруйні образи. «Так далі не можна», — знову і знову думав Ренсом, та всі його доводи кінець кінцем виявлялися надто слабкими, й усе це тривало і тривало.

Він геть вибився з сил і якось уночі, вже майже над ранком, провалився у глибокий сон і прокинувся серед білого дня. Поблизу нікого не було, і його охопив жах. «Що, що я міг зробити?!» — вигукнув він мало не крізь сльози, бо в розпачі подумав уже, що все скінчилося і битву програно. Серце калатало, як скажене, і кожен удар відлунював болем у голові, поки він ішов лісом до берега, щоб знайти там якусь рибину і кинутися навздогін за Владаркою та Нелюдом до Твердої Землі, адже навіть не припускав, що вони могли податися куди-інде. Був страшенно розгублений та збентежений і геть забув, що не має жоднісінького уявлення, де тепер та земля і чи далеко до неї. Він квапливо продерся через густі зарості, вихопився на відкрите місце і раптом вражено зупинився: попереду вирізнялися на тлі золотого неба дві людські постаті, з голови до ніг закутані в якісь одежі, переважно пурпурові і сині; на головах у них виднілися вінки з сріблястого листя і тільки на ногах не було нічого. У Ренсома склалося враження, наче одне з цих створінь — найвродливіше з усіх дітей людського роду, а друге — найпотворніше. Тоді вони озвалися, і йому ніби спала з очей полуда: перед ним стояла Владарка і тіло, яке колись належало Вестонові. Одежа на них була з пір’я; Ренсом добре знав, які птахи мали подібне оперення, проте навіть приблизно не уявляв собі, як можна сплести окремі пір’їни докупи, щоб вийшла така-от подоба тканини.

— Вітаю, Пістрявий, — мовила Владарка. — Ти спав довго. Як тобі оце наше листя?

— Птахи, — вигукнув Ренсом, — бідні птахи! Що він з ними зробив?

— Це пір’я він десь знайшов, — безтурботно відповіла вона. — Птахи часом його просто скидають, знаєш.

— Навіщо ти це зробила?

— Він знову зробив мене старшою. Чому ти мені ніколи про це не розповідав, Пістрявий?

— Не розповідав про що?

— Він сказав, що у дерев є листя, у тварин — хутро, а у вашому світі люди так само носять чудові одежі. Ми про це й не здогадувалися. Чому ж ти не кажеш, чи гарно ми виглядаємо? Ох, Пістрявий, невже це також одне з тих нових благ, які ти відкидаєш? Якщо у твоєму світі так роблять усі, то ти не можеш про нього не знати.

— Звісно, я знаю, — відказав Ренсом, — але ж у нашому світі все інакше. Там холодно.

— Так сказав і чужинець, — визнала Владарка. — Але холодно у вас не повсюди. Він каже, що так роблять і в теплих краях.

— А він сказав тобі, навіщо так роблять?

— Щоб бути гарними. Навіщо ж іще? — на обличчі у Владарки вималювався подив.

«Слава Богу, — подумав Ренсом, — поки що та почвара вчить її тільки марнославству» Як по правді, то він боявся чогось гіршого. Та хтозна, можливо, носячи одежу, вона рано чи пізно збагне, що таке сором, а відтак — і безсоромність?

— То як, ми стали гарнішими? — втрутилася у хід його думок Владарка.

— Ні, — відповів Ренсом, проте відразу ж виправився: — Не знаю. Відповісти і справді було не так уже й легко. Тепер, коли Вестонові шорти і сорочка зникли під барвистим покровом, Нелюд виглядав, якщо можна так висловитися, екзотичніше і не справляв уже такого огидного враження. Владарці ж, безперечно, це вбрання не личило. Оголеному тілу властива якась простота; про нього можна сказати: «це просто тіло», десь так, як кажемо: «це просто хліб». Пурпурові одежі додали вроді Владарки відтінку величі, зробили її виразнішою, наділили новими яскравими барвами, та все ж то була поступка уявленням нижчого ґатунку. Тієї хвилини Ренсом вперше (і востаннє) побачив у ній жінку, яку міг би покохати і чоловік із Землі. Це було просто нестерпно. Думка ця виявилася настільки чужою самій сутності цього світу, що на мить йому здалося, ніби яскраві барви навколо раптом зблякли, а ніжні пахощі квітів розвіяв вітер.

— То ми тепер гарніші чи ні? — допитувалася Владарка.

— Яка різниця? — похмуро кинув Ренсом.

— Кожному хочеться бути якомога гарнішим, — відповіла вона, — а побачити саму себе я не можу.

— Та ні, можеш, — озвалося Вестонове тіло.

— Як це? — здивувалася вона. — Навіть якщо мені й удасться повернути очі всередину, то я все одно побачу тільки темряву.

— Не так, — сказав Нелюд. — Зараз я тобі покажу.

І він відійшов на кілька кроків убік — туди, де лежав на жовтій траві Вестонів наплічник. Надзвичайно чітко — так часто трапляється тоді, коли ми сильно чимось стривожені, — Ренсом побачив, що наплічник цей точнісінько такий самий, як лишився у нього вдома; їх, вочевидь, купували в одній і тій же лондонській крамниці. Це раптом нагадало йому, що й Вестон був колись людиною, мав людський розум, переживав людські радощі і прикрощі, і на очах у нього ледь не закипіли сльози. Страхітливі пальці, які Вестонові вже не належали, вмить впоралися з застібками і видобули зсередини якийсь невеличкий блискучий предмет. Виявилося, що це англійське кишенькове дзеркальце за три шилінги і шість пенсів. Нелюд простягнув