Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

в пролом і тепер стояли посеред камери з сірими бетонними стінами і підлогою з великих кам'яних плит. Два вузьких заґратованих віконця майже не виступали над рівнем землі. Але в камері було зовсім видно. Біло-голубе зимове світло щедро лилося крізь зруйновану стелю.

— Як ти гадаєш, тут розстрілювали? — пошепки запитав Вітя.

— Ні, мабуть. Виводили кудись, — так само тихо відповів Миколка. — Уявляєш собі: ніч, люди сплять ось на цих нарах. Раптом відчиняються двері, кричать «виходь» і ведуть убивати… — І Миколка зітхнув, згадавши той підвал, в якому він зустрівся з двома дідами. — Дивись, що це? — несподівано запитав він.

— Де? Де? Нічого не бачу! — відгукнувся Вітя.

— Та ось, на стіні! Над самими нарами… Дивись, написано…

— Справді.

Хлопчики вилізли на нари і стали уважно розглядати нерівні, видряпані цвяхом чи уламком скла незграбні літери.

«Федю, мовчи!» — наказував хтось комусь.

«Валечко, мене вбили 27 жовтня. Бережи дітей…» — підпис. Тільки не можна його розібрати.

— А ось там, вище, дивись, який довгий напис! Давай-но прочитаємо, — сказав Миколка.

І хлопці, звівшись навшпиньки, стали читати.

Минуло добрих десять хвилин, поки вони розібралися в цих невиразних лініях, рисках, щербинах, нанесених на бетон.

«Товариші, ми помираємо, — було виведено на стіні. — Залишилося жити три години. Боріться, працюйте, живіть. Ми трималися до кінця». І прізвища: «Шубін, Фомічов, Коробов, Самохін, Кондратенко…»

— Слухай-но, — тихо мовив Вітя, — а Шубін — це, мабуть, батько нашої Майї. Пам'ятаєш, він був заарештований і зник…

Миколка, нічого не відповідаючи, повернув до Віті голову і дивився на нього великими потемнілими очима. І Вітя зрозумів, що він думає про свою матір. Адже й вона, мабуть, пройшла через цей підвал, перш ніж загинути на шибениці…

Розшукуючи нові написи, Миколка присів навпочіпки і почав розбирати майже закрите тінню від нар слово, змісту якого повністю ніяк не міг зрозуміти, а коли нарешті зрозумів, то аж здригнувся і мимоволі схопився за Вітине плече:

— Вітю, дивись, що тут написано!..

— Що? Що?

— Написано — «Остерігайтесь». Бачиш?

Віктор глянув через його плече, але нічого не побачив, крім якихось подряпин на штукатурці.

— Не бачу, — сказав він, вдивляючись до болю в очах. — Хоч убий, не бачу!

— Та ти дивись уважніше… Ну куди ти дивишся? Ось унизу, біля самих нар: «О-сте-рі-гай-тесь». Останні літери зовсім під нари пішли. І далі щось написано. Очевидно, ім'я того, кого треба остерігатись. Тільки там темно. Не видно нічого… Де б нам сірників дістати?..

— Хлопчики, ви тут? — раптом долинув згори голос Майї.

Підвівши голови, вони побачили в отворі між двома балками її рожеве від морозу обличчя.

— Як ви туди потрапили — по сходах чи через стелю? Я зараз теж до вас спущуся.

— Ні! — не змовляючись, крикнули Миколка й Вітя і, сплигнувши з нар, швидко вибігли у двір.

— Куди ж ви? — підозріло запитала Майя. — Мабуть, щось знайшли і приховуєте…

— Просто там нічого цікавого немає, — якось по-новому, лагідно і дружньо, сказав Миколка. — Ходімо краще звідси. В інших місцях пошукаємо.

— Ага! Ось тут хто! — почувся звідкись з-за комина знайомий голос. — І всюди вони бігають, всюди бігають…

Діти оглянулися. За кілька кроків від них, на обгорілій балці, стояв Якушкін, мерзлякувато щулячись у своєму благенькому пальті. В руках він держав незмінну триногу від фотоапарата, а сам апарат в потертому шкіряному футлярі висів у нього на ремені через плече. Темні очі його дивилися крізь надтріснуті окуляри здивовано, стривожено і, здавалося, незадоволено.

— Що це ви в підвалах робите? — бурчав він, підступаючи до них ближче. — Так і хочеться вам, видно, на міну наскочити.

— А ми тільки зайшли подивитися, — сказав Віктор.

— Подивитися? — посміхнувся Якушкін. — Коли міна вибухне, нічого не побачиш…

— А ви знаєте, що ми там знайшли? — сказав Миколка.

— Ну, що? Що? — чи то покашлюючи, чи то посміхаючись, запитав Якушкін. — Кайдани які-небудь страшні?

— І зовсім не кайдани, — заперечив Віктор, — а стіну з написами… Там засуджені на смерть свої імена залишили…

Миколка відтіснив Вітю і схвильовано заговорив:

— І ще там про якогось зрадника написано… На стіні під самими нарами… Сказано — остерігайтесь, а кого остерігатися, я не розібрав, там темно. Сірники у вас є?.. Давайте подивимось!

Майя навіть руками сплеснула.

— Як вам не соромно: самі все бачили, а мене не пускаєте! — І вона бігцем кинулася до завалених цеглою сходів.

— Майє!.. Майє!.. Не ходи! — закричав Миколка.

Але дівчинка вже зникла за дверима.

— От пронози! — похитав головою Якушкін. — Ну добре, піду й я подивлюся, що там за написи…

Дрібними кроками, щоб не зачепитися за який-небудь камінь, він слідом за Майєю, крекчучи, став спускатися в підвал.

Хлопчики перезирнулися й повільно рушили услід за ним.

Вони побачили Майю на нарах. Вона, витягнувши шию, читала видряпані на бетоні написи. Обличчя в неї було серйозне, а очі майже не кліпали. Вона боялася пропустити бодай одне слово на цій скорботній стіні. «Добре, якби не помітила», — подумав Миколка, завмираючи від жалю і співчуття. Але Майя вже все побачила, все прочитала і все зрозуміла. Вона раптом схопилася руками за стіну, саме в тому місці, де виднілося глибоко і чітко видряпане рідне їй ім'я.

— Тату!.. Тату!.. — закричала вона, і сльози струмком потекли її обличчям.

Хлопці зблідли, стояли поруч і не знали, що їм робити, як утішити її.

— Ах, діти, — сказав Якушкін, — от горе яке, от горе!..

Він підійшов до Майї, легенько зняв її з нар і поставив на підлогу.

— Ну, дівчинко, не плач, — він погладив її по плечу своєю жорсткою рукою з довгими вузлуватими пальцями,