Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Цією дорогою? — спитав Берінг, коли в останній день року йому, Амбрасові, Муйрі та одному місцевому робітнику довелося облишити заляпаний грязюкою всюдихід і пішки вирушити до найдальшого з трьох гранітних кар'єрів фазенди «Аурікана». — Сідельні тягачі мусять їхати цією дорогою? Хіба таке можливо?

— Не знаю, — сказав Амбрас.

Кінна дорога, якою і пішки йти можна було лише повільно, була більше схожою не на трасу для важкого транспорту, а на безводне русло гірської річки, повсюдно захаращене валунами та шматками деревини; цей шлях пролягав поміж величезними, висотою з будинок, гранітними блоками, попід склепінням густих, переплутаних між собою деревних крон, вів до широкої котловини, де було нестерпно перебувати через палючу спеку й кусючих мух. Каменяр засміявся.

— Він каже, хазяїн побудує дорогу, — переклала Муйра. — Каже, хазяїн уже багато доріг збудував.

Кар'єр Санта Фе да Педра Дура був розташований у верів'ях долини, де били головні джерела Пантану. З усіх тріщин у скелях, жолобків та ущелин чути було плескіт води, але не шум прибою. Робітник пішов через річку вбрід попереду хазяйських гостей; у воді валялися уламки заваленого мосту — розтріпані острівці, над якими роїлися мухи. На цих острівцях, у заростях меліси, Берінг побачив яскраво розфарбовані статуї… і десятки запалених свічок! Фігури Діви Марії та Христа, з глини та порцеляни, з відбитими головами, зі свічками, встромленими в шию, стояли у траві серед пляшок з горілкою, фруктів, що загнивали, кукурудзи та пшеничних зерен на тарілках, — потворні світильники у траві. Подекуди біля ніг безголової Мадонни лежала фата, напівзотлілий одяг, скривавлені пов'язки.

— Новорічні дари для духів, — сказала Муйра. — Жертвопринесення.

Каменяр перехрестився.

Кар'єр? Нічого в цій кам'яній котловині не нагадувало про відвальні тераси та запилюжену зайнятість Сліпого берега. У цьому кар'єрі не було ані терас, ані відвалів, ані дробарки, один-єдиний неймовірно великий гранітний конус, що підіймався до неба високо над краєм котловини, — Берінг навіть здригнувся, незважаючи на хвилі спеки, що обпалювали обличчя з кожним подихом вітру. Моноліт заріс лишайниками та в'юнкими рослинами, і лише там, де його наче підгризли, в самому низу, біля його підніжжя, де до скелі ліпилася схожа на мереживо бамбукова клітка та перехня-блений дощаний сарай, проступала дивовижна зеле-ність каменю.

У жодному з кар'єрів фазенди «Аурікана», сказала Муйра, нема граніту такої бездоганності та з такою красивою фактурою. Те, що патрон лиш тепер вирішив розробляти це багатство, пов'язано з його справами в Сан-Паулу, з непростими під'їзними шляхами і напевно також з людьми макумба, які бажали в цій долині безперешкодно заклинати своїх духів. Але патронове терпіння нині вичерпалося: в Сан-Паулу таким каменем обшивають найвищі хмарочоси.

На зворотному шляху до моря мерехтіла бухта Пантану з її хребтами, закутаними у хмари, прекрасна, як Моорське озеро вдалині від берега, і Берінг розповідав Муйрі про сніг, який зараз точно ще лежав у Моорі. Коли вони дісталися узбережжя, було вже темно. На пляжах спалахнули вогнища, як і перший букет феєрверка. Так закінчувався рік.

У години перед північчю всюди в Пантану зодягнуті в біле люди покидали свої будинки та веранди. І в будинку господаря фазенди всі, теж у білому, встали з-за святкового столу, рушили зі смолоскипами та свічками на пляж і слідом за вбраними в біле місцевими прочалапали у темне море. Стоячи — хто до пояса, хто по груди у воді, — зустрічали вони хвилі припливу і запускали вінки та гірлянди з білих квітів, а ще смолоскипи, вставлені у дерев'яні та коркові буйки, бажали одне одному щастя, падали одне одному в обійми.

У сім хвиль, крикнула Муйра Берінгові крізь шум прибою, у сім бурунів мусить цієї ночі кинутись людина, аби змити з себе минулий рік і стати вільною і легкою, відкритою для всього нового. І Берінг, який носив білу сорочку якогось секретаря з фазенди і вже стояв глибоко у пінистій воді, відчув, як перша хвиля вимиває з-під ніг м'який піщаний ґрунт. А потім Муйра опинилась поруч і не дала знову стати на ноги. Вона простягнула йому руки, тримала його у м'якому припливі, тримала ніби в повітрі, а потім пригорнула до себе, обійняла і, сміючись, розцілувала в обидві щоки, тимчасом як із шумливим сплеском нахлинула друга хвиля, могутній вал, на гребені якого вигравав відблиск плаваючих смолоскипів.

У перші дні нового року грози стихли, але спека та вологість зросли, полегшити їх вплив вдавалося лише за допомогою вентиляторів та віял, а ще — бездіяльністю. Залізо та всі моорські машини зупинилися там, де й були, а патрон скористався першою-ліпшою розчищеною дорогою, повернувся до Ріо-де-Жанейро і тепер давав настанови зі свого саду біля Леблонського пляжу і вітав своїх гостей також звідти: він, мовляв, скоро приїде.

У Санта-Фе-да-Педра-Дура панувала тиша.

Берінг у ці дні прокидався мокрим від поту, підводився мокрим від поту зі своєї постелі, лежав мокрим від поту в гамаках на веранді та мокрим від поту сидів за столом. Шерстяна моорська сорочка та інший привезений одяг, що без діла валявся в кімнаті, почали від вологості братися цвіллю. Навіть черевики, які він давно змінив на сандалі, вкрилися пліснявою, навіть фотокартка, на якій він був разом зі своїми зниклими братами. Вперше з тих пір як Амбрас його озброїв, він не носив при собі пістолета: після прогулянки пляжами поряд з Пантану мокра від поту шкіра так обпеклася на сонці, що зброєю він стер її до крові. Той, кого він мав цією зброєю захищати, уникав товариства. Весь час пополудні він лежав у своїй затемненій кімнаті, страждаючи від болю у плечових суглобах. Фазенда «Аурікана» була безпечним місцем, тож Берінг загорнув пістолет у шмат промасленої тканини і поклав поруч зі сталевим кігтем до фібрової валізи, що вкривалася пліснявою, а наступного ж ранку, задовго до сходу сонця, вихопив його зі сховку і побіг через веранду до кімнати хазяїна.

Там хтось кричав. Хтось там стогнав, ніби