Читати книгу - "Новини"

ставлять на полиці й більш ніколи не торкаються. У ніші шафи тулився телевізор. Велике вікно виходило до внутрішнього міліцейського дворика, закутого у бетон і підперезаного колючим дротом. Під стіною розташувався суто музейного штибу диванчик, вочевидь, призначений для відвідувачів. Як на мене, людина, що наважилася би на нього сісти, мала обов’язково відчути незручність. Навпроти видніли ще одні двері — можливо, до кімнати відпочинку з нормальним диваном, душовою, баром з віскі, коньяком і кокаїном, а також з черговими проститутками. Втім, скоріш за все, там було щось більш прозаїчне.

Як тільки я увійшов, Кіндсфатер пружно піднявся з-за столу і зробив кілька кроків мені назустріч. Після колегії він так і залишився у мундирі. Незважаючи на те що за вікном добряче припікало, а він був запакований у свою уніформу, наче пацієнт буйного відділення у гамівну сорочку, жодної краплини поту не виступило на його кам’яному чолі. Можливо, рятував кондиціонер, а може, то була його особиста властивість, і він узагалі не пітнів, як не пітніють, наприклад, мерці.

Коли ми опинилися один проти одного, я здивувався: виявляється, він нижчий за мене на зріст; раніше я цього не помічав. Тоді ж я вперше побачив зблизька його очі — жовтуваті й прозорі, як курячий бульйон. Він простягнув руку, я відповів на рукостискання, і цього разу його долоня виявилася на диво чистою, прохолодною та сухою, ніби він тільки-но вимив її з милом і досуха витер махровим рушником.

Кіндсфатер вказав мені на стілець і повернувся за стіл. Ми всілися.

— Кави? — запропонував він.

Я почав відмовлятися, але він не прийняв відмови.

— Ти мене пивом пригощав,— заявив він, хапаючи слухавку внутрішнього телефону.— Коля! Каву для преси! Ні, я вже пив... Ну, і як тобі новий міністр?

Остання фраза була звернена до мене. Я замислився.

— Н-ну... Людина начебто правильні речі каже...— обережно промовив я.

Майже хвилину Кіндсфатер не змигнувши дивився на мене, але не в очі, а кудись у центр мого лоба. При цьому його руки м’яли й тисли одна одну, наче знов і знов переконуючись, що їхня міць нікуди не поділася.

— Ти думаєш...— вимовив він нарешті без найменшої міміки.— Я знаю, що ти думаєш... Ти думаєш — ми тут перевертні в погонах. Цілий зал перевертнів разсілося. І один чесний до них приїхав. Так?

Я мовчки дивився на нього.

— А ти чесний? — раптом спитав він.

— А до чого тут я?

— Ну, ось ми, перевертні, взяли тебе з пакетом,— пояснив Кіндсфатер.— Мабуть, несправедливо, ти ж чесний. Хто ж тоді винен, що ти купив пакет? Міліція? Чи, може, Коля винен? Це Коля змусив тебе піпетку дьорнуть у Сашиній машині?

— Ви мене за траву брали, а по всьому місту кіоски зі спайсами, і все у відкритому продажі!

— Точно,— погодився Кіндсфатер.— По всьому місту. А хто ті спайси купляє? Хто створює попит? Може, я цим гівном затарююсь? Чи Коля? Або ти? Може, до тих кіосків черга із законослухняних громадян стоїть? Ми, перевертні, той кіоск намагаємося прикрити, а ти, чесний, сидиш у ньому і смалиш той самий спайс разом із баригою і продавцем!..

«Він і про це знає»,— майнуло у мене в голові. З’явився Коля, поставив переді мною горнятко еспресо і зник так швидко, що я навіть не встиг вимовити «Дякую!», хоч і не збирався цього робити.

— Пий,— запросив Кіндсфатер.— Не бійся, не отруєна.

Під його поглядом я зробив ковток. Кава й насправді була добра, цукру саме стільки, як я люблю. Треба визнати — він змусив мене впертися у свою бетонну логіку, і я почав був сумніватися у власних висновках. Аж раптом, піднявши погляд на Кіндсфатера, я помітив на стіні позаду нього три невеличкі портрети: Гоцман, Жеглов, Черьомухов,— і миттєво згадав розмову з адвокатом Світлицькою. Бетон тріснув.

— Ви праві, міліція тут ні до чого,— сказав я.— І Саша комусь іншому тоді дзвонив, не вам.

— Коля! — раптом вигукнув Кіндсфатер так голосно, що я не відразу второпав, що він знову схопив слухавку і звертається до неї, а не до мене.

Якщо відверто — я злякався. Лише на секунду. Мені примарилося, ніби Кіндсфатер; з хижою посмішкою психопата, встає зі свого крісла, а позаду вже стоїть напоготів Коля з протигазом і плоскогубцями...

За мить Коля дійсно з’явився у дверях.

— Принеси склянку води,— попросив Кіндсфатер.

Коля зник. Мій співбесідник стиснув долоні у замок і так і залишив їх. Його напівпрозорі очі вп’ялися у мене з якоюсь надмірною увагою. Я напружився, але витримав цей погляд.

— Пам’ятаєш, яка років п’ять тому була ситуація з трамадолом? — почав він.— Посіви опійного маку вибили, амфетамін був дорогий і малодоступний, а трамадол дешевий і вільно продавався в кожній аптеці. І всі тоді звинувачували міліцію, що ми нічого не робимо. А здолали трамадол одним законодавчим актом: визнавши його наркотичним засобом. І він зник. А був час, коли при медичній потребі в десять мільйонів доз, заводи знаєш скільки випускали? Сто десять мільйонів доз на рік.