Читати книгу - "Майстер і Маргарита"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Слухаюсь, прокураторе, — озвався Афраній і почав відступати і вклонятися, а прокуратор вдарив у долоні й гукнув:
— До мене, сюди! Світоч у колонаду!
Афраній виходив у сад, а за спиною Пілата в руках слуг уже миготіли вогні. Три світочі опинилися на столі перед прокуратором, і місячна ніч тут же відступила в сад, мовби Афраній завів її з собою. Замість Афранія на балкон вийшов невідомий маленький та худющий чоловік разом з гігантом кентуріоном. Цей другий, перехопивши погляд прокуратора, зараз же відступив у сад і там зник.
Прокуратор вивчав прибульця жадібними і дещо переполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато, про кого думали і хто нарешті з’явився.
Прибулий чоловік, віком років під сорок, був чорний, обірваний, покритий засохлим багном, дивився по-вовчому, з-під лоба. Словом, він був дуже непривабливий і найбільше скидався на міського жебрака, яких чимало товчеться по терасах храму чи на торговицях гамірного і брудного Подолу.
Мовчанка тяглася довго, і порушена вона була дивною поведінкою приведеного до Пілата. Він перемінився на обличчі, схитнувся і, якби не вчепився брудною рукою за край столу, впав би.
— Що з тобою? — спитав Пілат.
— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув.
Худа, гола, брудна шия його нап’ялася і знову обпала.
— Що з тобою, відповідай, — повторив Пілат.
— Я стомився, — відповів Левій і понуро подивився на підлогу.
— Сядь, — мовив Пілат і показав на крісло.
Левій недовірливо поглянув на прокуратора, ступив до крісла, лякливо покосував на золоті бильця і сів не в крісло, а поряд з ним, на підлогу.
— Поясни, чому не сів у крісло? — спитав Пілат.
— Я брудний, я його закаляю, — сказав Левій, дивлячись у землю.
— Зараз тобі дадуть попоїсти.
— Я не хочу їсти, — відповів Левій.
— Для чого ж брехати? — спитав тихо Пілат. — Ти ж не їв цілий день, а може, й довше. Ну гаразд, не їж. Я прикликав тебе, щоб ти показав мені ніж, що був у тебе.
— Вояки відняли його у мене, коли заводили сюди, — відповів Левій і докинув похмуро: — Ви його поверніть мені, його потрібно віддати хазяїну, я вкрав його.
— Для чого?
— Щоб мотуззя перерізати, — відповів Левій.
— Марку! — гукнув прокуратор, і кентуріон ступив під колони. — Ніж його дайте мені.
Кентуріон витягнув з одних з піхов при поясі брудний хлібний ніж і дав його прокуратору, а сам відійшов.
— А в кого взяв ножа?
— У хлібній крамничці біля Хевронської брами, як увійти в город, зараз же ліворуч.
Пілат подивився на широке лезо, навіщось почіпав пальцем, чи гострий ніж, і сказав:
— Щодо ножа не турбуйся, ніж повернуть у крамничку. А тепер мені потрібне інше: покажи хартію, яку ти носиш з собою і де записані слова Ієшуа.
Левій з ненавистю подивився на Пілата і посміхнувся такою недоброю посмішкою, що обличчя його спотворилося вкрай.
— Все хочете відібрати? І останнє, що маю? — спитав він.
— Я не сказав тобі — віддай, — відповів Пілат, — я сказав — покажи.
Левій понишпорив у пазусі й витяг сувій пергаменту. Пілат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячи очі, почав вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Важко було збагнути ці кострубаті рядки, і Пілат морщився та прихилявся до самого пергаменту, водив пальцем рядками. Йому пощастило-таки розібрати, що записане є безладною низкою якихось висловів, якихось дат, господарських записів і поетичних уривків. Дещо Пілат прочитав: «Смерті немає… Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти…»
Гримасуючи від натуги, Пілат мружився, читав: «Ми побачимо чисту ріку води життя… Людство буде дивитися на сонце крізь прозорий кристал…»
Тієї миті Пілат здригнувся. В останніх рядках пергаменту він розібрав слова: «…більшого пороку… боягузтво». Пілат скрутив пергамент і різко простяг його Левію.
— Візьми, — сказав він і, помовчавши, додав: — Ти, як я бачу, книжник, і нема чого тобі, одинокому, ходити злидарем, без пристанища. В мене в Кесарії є велика книгозбірня, я дуже багатий і хочу взяти тебе на службу. Ти будеш розбирати і доглядати папіруси, будеш мати хліб і одяг.
Левій підвівся і відповів:
— Ні, я не хочу.
— Чому? — темніючи з лиця, спитав прокуратор. — Я тобі неприємний, ти боїшся мене?
Така ж лиха посмішка спотворила обличчя Левію, і він сказав:
— Ні, тому, що ти боятимешся мене. Тобі не так просто буде дивитися мені у вічі, після того як ти вбив його.
— Мовчи, — відповів Пілат, — візьми грошей.
Левій заперечливо похитав головою, а прокуратор вів далі:
— Ти, я знаю, числиш себе учнем Ієшуа, але я тобі скажу, що ти не збагнув анічогісінько з того, чому він тебе вчив. Бо ж, якби це було так, ти неодмінно взяв би у мене хоч щось. Уважай, що він перед смертю сказав, що він нікого не винуватить, — Пілат значуще підняв палець, лице Пілатове пересмикувалося. — ї сам він неодмінно взяв би що-небудь. Ти жорстокий, а він жорстоким не був. Куди ти подасися?
Левій раптом наблизився до столу, вперся в нього обома руками і, дивлячись палахкими очима на прокуратора, зашепотів йому:
— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені кортить тобі це сказати, щоб ти знав, що крові ще буде.
— Я теж знаю, що вона ще буде, — відповів Пілат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, певно, хочеш зарізати мене?
— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись у посмішці, — я не такий безклепкий, щоб на таке важитись, але я заріжу Іуду з Киріафа, я цьому заповім решту життя.
Від цих слів утіха виобразилася в очах прокураторових, і він, поманивши до себе пальцем поближче Левія Матвія, сказав:
— Цього тобі не зробити, не клопочися. Іуду цієї ночі вже зарізали.
Левій відскочив від столу, дико озираючись, і вигукнув:
— Хто це зробив?
— Не будь ревнивим, — скалячись, відповів Пілат і потер руки, — я боюся, що в нього були прихильники й окрім тебе.
— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.
Пілат відповів йому:
— Це зробив я.
Левій роззявив рота, дико вирячився на прокуратора, а той сказав тихо:
— Це, певно, малувато зроблено, але все ж таки це зробив я. — І докинув: — Ну ж бо, а тепер візьмеш що-небудь?
Левій подумав, полагіднішав і, нарешті, сказав:
— Звели дати мені шматок чистого пергаменту. Минула година. Левія не було в палаці. Тепер тишу
світання порушував лише тихий шерхіт кроків вартових у саду. Місяць швидко бляк, крайнеба навпроти було видно білувату плямку вранішньої зорі. Світочі давним-давно загасли. На ложі лежав прокуратор. Підклавши руку під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер і Маргарита», після закриття браузера.