Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

— Стривай, стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван. — Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти.

— Невже ви не розумієте? — спитав у розпачі Нам-Бок.

— Ні, ми не розуміємо, — скаржились і чоловіки, і жінки, — ми не можемо зрозуміти.

Нам-Бок подумав про складні жниварські машини, про машини, що показують образи живих людей і говорять їхніми голосами, і відчув, що його плем'я нічого цього но зрозуміє.

— А коли я скажу вам, що і я їздив цим самим страховищем по тій країні? — з гіркотою промовив він.

Опі-Кван підніс руки долонями вгору на знак своєї недовіри.

— Кажи далі! Оповідай, ми слухаємо.

— Я сів на те страховище і дав за це грошей…

— Ти ж сказав, що йому дають каміння.

— І ще раз ти дурень. Я казав вам, що гроші — така штука, про яку ви нічого не знаєте. То я тим страховищем об'їхав усю країну, минаючи багато селищ, і дістався до величезного селища, що стояло біля солоного морського рукава. Там покрівлі будинків здіймалися до самих зірок, хмари пробігали між ними, і скрізь дим, дим і дим. У цьому селищі весь час стояв такий гомін, неначе це море ревло в бурю, а людей стільки, що я шпурнув геть свого кийка і забув про зарубки.

— Коли б ти робив маленькі зарубки, то міг би нам докладно розповісти, — сказав з докором Кугах.

Нам-Бок розлючено обернувся до нього.

— Коли б я робив маленькі зарубки!.. Слухай, ти, Кугаху, різьбяре на кістках! Хоч би я робив і найменші зарубки — не те що мого кийка, двадцять кийків не вистачило б, усього наносного лісу між нашим і сусіднім селищем не вистачило б. Коли б вас усіх, жінок і дітей також, було в двадцятеро більше, коли б у вас було по двадцять рук у кожного і в кожній руці кийок і ніж — і тоді не можна було б зробити зарубки на всіх тих людей, що я бачив, — така сила їх була і так швидко снували вони повз мене.

— Стільки людей не може бути навіть у цілому світі — перечив Опі-Кван, бо він був приголомшений і розум відмовлявся йому слугувати.

— Що ти там можеш знати про весь світ та про те, який він великий! — прикро кинув Нам-Бок.

— В одному місці ніколи не може бути стільки людей.

— Хто ти такий, що говориш, чого не може бути і що може бути?

— Таж ясно, що стільки людей не може жити в одному місці. На морі не лишилося б вільного місця від їхніх човнів, і вони в один день виловили б усю рибу, а потім їм нічого було б їсти.

— Еге, так воно здається, — погодився під кінець Нам-Бок, — а проте насправді було так, як я кажу. Я бачив усе це на власні очі і шпурнув геть свого кийка.

Він смачно позіхнув і звівся на ноги.

— Я приплив здалеку. День був довгий, і я зморився. Я хочу спати. Завтра ми ще побалакаємо про те, що я бачив.

Баск-Ва-Ван зашкутильгала до своєї хатини. Вона і пишалася своїм надзвичайним сином, і побоювалась його.

Коли вони прийшли, вона поклала його на брудні, смердючі шкури. Але чоловіки залишилися коло вогнища. Вони тримали раду, і довго розмовляли упівголос, і шепотілися один з одним.

Минула година, і друга. Нам-Бок міцно спав, а розмова все тривала. Вечірнє сонце схилялося на північний схід. Об одинадцятій годині, коли воно стояло на півночі, ватажок і різьбяр покинули раду і пішли розбудити Нам-Бока. Він, кліпаючи очима, подивився на них і перевернувся на другий бік, щоб знову заснути. Опі-Кван схопив його за руку і незлобиво, але рішуче став трясти, аж доки той зовсім прочумався.

— Ходім, Нам-Боку! — наказав він. — Вставай, час уже!

— Знову їсти? — крикнув Нам-Бок, — Ні, я не голодний! Ідіть і їжте собі самі, а мені не заважайте спати.

Уже час іти! — гримнув Кугах.

Але Опі-Кван вівся лагідніше.

— Ти був мені товаришем, коли ми обоє були ще хлопці, — почав він, — ми разом ганялися за тюленями, разом витягали лососів із неводів. Ти врятував мені життя, Нам-Боку, коли море зімкнулося наді мною і почало засмоктувати мене вниз, до чорних скель. Ми разом голодували, тремтіли з холоду і, залізши під одну шкуру, грілися, притиснувшись один до одного. І я любив тебе, і тому мені тепер дуже важко, бо ти повернувся таким страшенним брехуном. Ми нічого не розуміємо, нам наморочиться в голові від твоїх оповідань. Це недобре. Ми довго про це радилися і ухвалили відіслати тебе назад. Наші голови знову стануть міцні й ясні, бо ми не будемо сушити їх тим, чого не втямимо.

— Речі, що про них ти нам розповідаєш, — то все тіні, — втрутився Кугах, — із світу тіней ти приніс їх і у світ тіней мусиш повернути їх. Твоя байдарка готова, і все плем'я чекає. Ніхто не спатиме, поки ти не підеш геть.

Нам-Бок був ошелешений, але до слів ватажка прислухався уважно.

— Якщо ти Нам-Бок, — казав Опі-Кван, — ти страшенний і дивний брехун, а якщо ти тільки тінь Нам-Бока, ти розповідав нам про тіні. Але живим людям не годиться багато знати про тіні. Те величезне селище, про яке ти говорив, це, на нашу гадку, оселя тіней. Там живуть душі померлих, адже їх далеко більше, ніж живих. Але мертві не повертаються назад. Ніколи ніхто з них не повертався, опріч тебе, з твоїми дивовижними оповідками. Не гаразд це — їм приходити до нас, і коли ми таке дозволимо, то будемо жорстоко покарані.

Нам-Бок добре знав своє плем'я і знав, що голос ради — всесильний, і через те не протестував. Його відвели на берег, посадили в байдарку й дали в руки весло. Якийсь самотній птах, що відбився від зграї, летів до моря. Прибій глухо й ліниво бився об берег. Тьмяний присмерк навис над узбережжям і над морем. На півночі ледь жевріло сонце, загорнене в криваво-червоний туман. Низько шугали чайки. З берега віяв холодний, рвучкий береговик. Темні купи хмар віщували негоду.

— З моря ти прийшов, — тоном оракула прорік Опі-Кван, — у море ти й підеш. Таким чином знову усе набуде рівноваги і піде своїм ходом.

Баск-Ва-Ван пришкутильгала до краю води, вкритої піною прибою, і гукнула:

— Благословляю тебе, Нам-Боку,