Читати книгу - "Українська література 17 століття"

Ці поля чигиринські здавна не орались,

Гострим скопані списом, смертю засівались.

Милі довгі встелялись тілом яничарів,

Скрізь вали насипались з диких тих татарів.

Коні топчуть там трупи, трупом полягають,

На турецьких бахматів руси вже сідають.

Повно мають коштовних в завоях блаватів.

Пішо йшов козак битись — з битви на бахматі. Ошукався наш воїн: взяв без броду качку,

Не ходив до них морем, сухо дав трепачку.

Не шанують тут мертвих, ratum* з Чигирина:

Погреб вовк їм відпіє, із’їсть поганина.

Воювать з козаками — хай знають — не жарти,

Не попустять нікому українські варти!

Пся кров жалю не гідна, бо до християнства Жалю й трохи не мала, чинячи тиранства.

А коли ще по битві голота у злоті,

Більше в неї зі злота на турка охоти,

Крикне: «Виб’ємо турка, поганина скрушим

І його володіння обріжем і здушим!»

Бачте, мовила якось одна пророкиня:

«Рушить турок на край наш, а прийде — загине!» В тайні лицарі раду почали чинити:

Хоче хто непорушно в отчій вірі жити,

Має мужнє той серце в зброю прибирати,

Стане враз поганин, як пір’я, пурхати.

А ті турки, що в коші сховались від бурі,

Чи битими зостали, чи, немов ті кури,

Що їх яструб розполохав, де враз і поділись,

Котра куди утрапить, геть всі розлетілись.

Всюди од орлів царських 14 загнані у сіті,

Голови свої буйні почали губити,

І про міни забули, що самі заклали

Там, де скелі усе місто пасмом облягали.

Наче лин на безводді, зі спертим вже духом,

Чи немов бик шалений, що перед обухом Крутороге донизу чоло нахиляє,

Топче землю ногами, пісок розриває,

Б’ється лобом і шарпа заюшені скроні,

Перед смертю у злості розлюченій тоне.

Він шукає поради, та хто порятує,

Як чола уже довбня безжальна чатує?

Вже сам хан знемагає з смертельної рани,

Радять раду з башею Браїмом султани,

І дунайський вже берег відкрився їх зору,

Щоб їх хвиля козацька із степу-простору Не змела, позганявши в дубові відроги,

Де б вони понизались на шнур, як міноги.

То ж баша той гукає, розпалений в січі,

На загибель трикратно війська під мур кличе: «Краще нам не уникнуть гяурського гроту,

Ніж ганебно бажати собі повороту.

Хто великі народи позбавив свободи,

Хто клав скелі під ноги й Кандійськії води,

Той чи ж може облишить, не взявши, ці кліті, Грудьми лева не збивши павучої сіті?»

А тим часом дня злото в антисвіт спадає,

В сріблі місяця в табір козак упадає.

Ну ж, дивіться, як красно клейнод їхній має — Турський місяць для турка на пагубу сяє.

Ледь баша у наметі козацький шум чує —

Вже в обозі турецькім козак порядкує.

На коня-бунтифера баша охляп впадає,

В чистім полі притулку для себе шукає,

Доганяє виправу, глядить, де кочують,—

Аж вони вже по битві ніч вічну ночують.

Ой, страхи обіймають його враз гарячі,

Як він ріки криваві в тім полі побачив.

Тут і там — мов одинець хруїцить у ліщині —

Мурзи то із абизом, немов дикі свині.

Але їх запорожець і під листям чує,

Як найліпший мисливець на здобич чатує,

Наче кішку чи лиску в густім кущовинні,

Ниже влучно з гвинтівки, лиш оком накине;

А в степу, на просторі, верхівець їх гонить,

І шаблюка з тріумфом їх звішує з коней.

Стелить милі їх трупом, кладе переправи

З тіл турецьких вкраїнець для вічної слави.

Поки поле сягає, аж ген до границі,

Розлилися турецькі гіркі кривавиці.

Геть роззули турчина з пещот його пишних,

Із солодких подушок в наметах розкішних,

Бо вже трощать по кошах його катаракти,

А самого провадять в незвідані тракти.

Аспри й інші монети сипляться, як пір’я,

Козаки турків нищать — нема тим довір’я,

Більше лупу з їх трупу гадають набрати,

Коли тим кінець прийде, і змовкнуть гармати, Вірять в Того, на Кого турок кривду хилить,

Із хреста той Чийого радо кпини чинить,

Гонять турка потужно поза Чорним лісом,

Замикають в дім темний 15, щоб мав справу з бісом. Турків вибили й коші позносили з грунту.

Чи й потрафить паша сам дійти Трапезунту І6?

Бо хоч темних лісів той проскочив оплоти,

Та на гірші ще спаде в пана свого гроти.

Сам же, parta tueri *, пильнуючи цноту,

Quam quaerere **, спішить в дім козак на роботу.

АФЕКТ ВДЯЧНОСТІ

Не нам, боже, не нам,

А імені твоєму дай славу.

Не собі козак славу приписує, боже,

Хоч і нехтувать скарбом звитяжства не може,

Берегти здобуте (лат.).— Ред. Аніж завойовувати (лат.).— Ред.

Але, першість оддавши твоїй славі, пане,

Крушить міццю твоєю міць турків поганих, їхні топче загони на захист отчизни,

Щоби віра Христова тривала без близни,

Берег рідний боронить, не жде з турком миру,

Бо з ним не мирився з часів Владимира 17,

Котрий груди російські, в залізо окуті,

Боронив, скло крушивши ісламської бути.

Тим то й зараз простує козак тим же слідом,

Не отих сибаритів смакує обідом,

Що хвалитись лиш звикли взірцем Геркулеса,

А самі не проскачуть зараз і півкреса.

Отож рус за приміром старої відваги

Гонить поскоком бистрим татарські ватаги І, турецькі шоломи зумівши схилити,

Вічну славу козацьку береться значити:

Насипає кургани, ладнає купреси,

А на них пише лемми: «Fugaces opressi» *. Вікопомно читайте, ставши на могили,

Що насипав рус туркам з господньої сили. Вознеси за нас руку, покрий, боже, вірних,

Хай беруть руси гору і громлять невірних,

Хай твій Хрест своїм сяйвом, як віск, їх розтопить, Хай розійдуться з димом, хай туман їх потопить, В Магомета у пеклі питають хай раду —

Морський вітер підняв їх, хай пилом осядуть,

Хай пізнають — богів бог, той, що у Сіоні!

Покажись у всій славі на своєму троні!

Хай мечеть басурманську твоя сила звалить,

Щоб не мовили: «Де ж бог, якого ви звали?»

А ми мовим: «Бог з нами! Хто на нас повстане?

Не зостанеться й сліду по вас, басурмани!»

Богу нашого силу самі ви пізнали,

Чудо боже зі страхом усім розказали:

Якась пані вельможна обходила мури,

В злотоглави убрана і царські пурпури,

Вам фатальним декретом одверто грозила,

А по з’яві страшній тій з очей ся поділа. Християнська покрова та пані поштива,

Пишний гонор вам зіб’є — вона справедлива, Скрушить лук ваш, напнутий на край християнський — Християнин осилить нахід басурманський, Сильних лук переможе і, руки до бога Воздівши, заволаєм з